Розділ 38. Ціна перемоги 

Віка закінчила зводити фінальний пакет документів для німецьких контрактів близько дев'ятої вечора. Дівчина вже збиралася прикріпити важкі файли до листа, але внутрішній голос — той самий аналітичний перфекціонізм, який так цінував Олександр Володимирович, — змусив її зупинитися. 

«Ще один раз. Просто перевірю юридичні реквізити сторін», — подумала вона, відкриваючи перший додаток. 

І недарма. На сороковій сторінці дрібним шрифтом у пункті про форс-мажори німецькі юристи приховали крихітну, але критичну деталь: невідповідність європейського та українського термінів закриття фінансових актів. Якби Віка відправила документ зараз, у четвер зранку Сашу чекав би неприємний сюрприз на підписанні. 

Вона залишилася. Хвилини летіли непомітно, кава в чашці давно охолола, а за панорамним вікном Київ остаточно занурився в темряву. Помилку довелося перераховувати вручну й узгоджувати формулювання з підручниками з міжнародного права. 

Близько одинадцятої вечора двері її кабінету тихо рипнули. На порозі з'явився літній охоронець Васильович із ліхтариком на поясі й щиро здивувався: 

— Олександрівно, ви ще тут? Весь офіс уже дві години як спить. Дивіться, час пізній, таксі зараз зловити — ціла проблема, а йти самій жінці в таку пору точно не варто. 

— Дякую за турботу, Васильовичу, — втомлено посміхнулася Віка. — Уже все, буквально один клік — і додому. 

Вона натиснула «Відправити». Лист із бездоганними договорами полетів на пошту Саші. Додому Віка їхала на таксі, ледь тримаючи очі відкритими, а щойно її голова торкнулася подушки — миттєво поринула в глибокий сон. 

Четвер почався з приємного. Щойно прокинувшись о восьмій ранку, Віка звичним рухом перевірила телефон і побачила повідомлення від Олександра Володимировича, надіслане годину тому: 

Саша: «Договори отримав. Правку в пункті про форс-мажори побачив. Це могло коштувати нам багато часу. Дякую за уважність, Віко». 

Побачити своє коротке ім'я в його повідомленні знову було незвично, але від цієї лаконічної, суто професійної похвали втома минулої ночі зникла безслідно. 

Після обіду весь київський офіс гудів, як вулик. У великому кабінеті для нарад зібрався весь колектив компанії: керівники відділів, фінансисти, юристи та абсолютно всі працівники офісу, включаючи Васильовича, якому також стало цікаво. Народу було стільки, що дехто стояв у проходах. На великому екрані через відеозв'язок увімкнувся Мюнхен. Арсен і Саша сиділи в переговорній кімнаті німецького готелю. 

— Ми це зробили! — емоційно вигукнув Арсен, піднімаючи в екран підписану синьою ручкою папку з контрактами. — Контракт наш! Паритет п'ятдесят на п'ятдесят затверджено! 

Зал для нарад вибухнув шаленими аплодисментами й радісними вигуками. Старшого віку працівники задоволено кивали, команди перезиралися з посмішками, а  юристи полегшено зітхнули. 

Саша, який на екрані виглядав задоволеним, хоч і втомленим, почекав, поки вляжуться емоції, і спокійним, вагомим голосом додав: 

— Дякую кожному. Ми виграли переговори не лише в Мюнхені. Їх виграли також люди, які весь тиждень працювали в Києві. Оскільки основну роботу на цей тиждень завершено, офіційне розпорядження: завтра, у п'ятницю, у всього офісу вихідний. Відпочивайте, ви заслужили. 

Народ знову загудів від захвату, хтось навіть радісно свиснув. Рита з Оленою за спинами колег дали одна одній «п'ять». Віка вперше за кілька днів дозволила собі розслабити плечі. Безсонна ніч, десятки перевірок і нескінченні правки справді були недаремними. Тепер попереду були три дні повної свободи. 

Перед самим закінченням робочого дня дівчата вирішили повністю закрити всі поточні хвости. Скориставшись тим, що офіс потроху розходився святкувати, Віка, Рита та Олена зібрали внутрішні звіти, довідки та акти поточних проєктів. Віка відімкнула кабінет Олександра Володимировича, і вони втрьох занесли стоси документів всередину, акуратно розклавши їх на залишках його робочого столу. Величезна німецька посилка від Арсена все ще непорушно стояла по центру кімнати, нагадуючи про майбутній понеділок і знову викликаючи в дівчат легкі посмішки. Замкнувши кабінет шефа, Віка нарешті відчула, що її місія на цей тиждень повністю виконана. 

Увечері Віка зателефонувала батькам, щоб поділитися новинами про незаплановані канікули. 

— Вікусь, а ми якраз з татом збираємося на ці вихідні на дачу до бабусі, — відповіла мама в слухавку. — Погода хороша, треба допомогти на городі, та й свіжим повітрям подихати. 

— О, мамо, то я їду з вами! — радісно підхопила Віка. — Шеф дав нам вихідний на п'ятницю, роботи взагалі немає, все закрили. Я з величезним задоволенням поїду до бабусі, відпочину від комп'ютера й поїм  домашніх ягід прямо з куща. 

— Ну й чудово, доню! Завтра вранці заїдемо за тобою, збирай речі. 

Тим часом у Мюнхені вечір четверга проходив значно гучніше. Саша й Арсен сиділи в автентичному баварському пабі. Вони підняли важкі скляні келихи, салютуючи один одному. 

— За нові масштаби, Саня, — з посмішкою мовив Арсен, роблячи ковток. 

— За команду, — коротко відповів Саша. 

Коли вони повернулися до готелю, Арсен, розпалений успіхом, ледь не стрибав від радості у фоє.