Розділ 37. Масштаби Арсена 

Середа для Віки почалися з чіткого усвідомлення: Мюнхен перейшов у вирішальну стадію. О дев'ятій ранку на її робочу пошту прийшов лаконічний лист від Олександра Володимировича з поміткою «Терміново». Саша без зайвих передмов ставив завдання: підготувати повний пакет юридичних документів для «Nord-Stahl Gruppe», провести фінальну ревізію антикризових додатків і погодити все з керівником юридичного відділу. Дедлайн — четвер, ранок. 

Віка заглибилася в роботу. Формулювання мали бути бездоганними, адже на кону стояв паритет у міжнародному проєкті. Проте побути в тиші їй судилося недовго. 

Близько дванадцятої дня тишу приймальні розірвав гучний металевий гуркіт біля вхідних дверей. Віка відірвалася від екрана й вийшла в коридор. 

Перед скляними дверима офісу стояв загнаний, мокрий від поту кур'єр, тримаючи обома руками спеціальну вантажну каталку. На ній височіла коробка таких розмірів, ніби всередині був щонайменше промисловий холодильник або невеликий диван. 

— Доставка для Олександра Володимировича! — важко дихаючи, оголосив хлопець. — Приймайте. 

— Ого... — Віка мимоволі зробила крок назад, оцінюючи поглядом цей куб із цупкого німецького картону, обмотаний кілометрами скотчу з логотипом «Deutsche Post». — А ви не могли б завезти її вглиб, до кабінету? 

— Дівчино, я з цією посилкою більше возитися не буду! — відрізав кур'єр, впевненим рухом згруджуючи величезний ящик прямо посеред вхідних дверей офісу. — Вона в мій бус ледве влізла. Моє завдання — до дверей. Розпишіться ось тут. 

Він швидко ткнув їй планшет, забрав каталку й, не втрачаючи ні секунди, зник у ліфтовому холі, залишаючи Віку сам на сам із величезною посилкою, яка забарикадувала половину входу. 

Віка кілька секунд дивилася на це неподобство, а потім дістала телефон і швидко скинула повідомлення в спільний чат із дівчатами: «Дівчата, екстрений збір біля входу. Коробка приїхала. Мені потрібна допомога». 

Вже за хвилину з коридору вискочили захекані Рита й Олена. Зупинившись як укопані, вони синхронно перевели погляди з коробки на Віку, яка з кумедною розгубленістю на обличчі продовжувала міряти очима мюнхенський вантаж. 

— Офігіти... — першою видала Рита, обходячи куб по колу. — Це що, Арсен нам запчастини для німецького заводу вислав? 

— Я ж казала, що це не документи! — тріумфально вигукнула Олена. — Ну що, дівчата, беремося за краї. Тут без варіантів. 

Піднатужившись, вони втрьох схопили коробку. Вантаж виявився напрочуд важким. Повільно, з короткими перебіжками та гучними зітханнями, вони дотащили її до ліфта, піднялися до 30 й завмерли біля дверей. Поки Віка поспіхом витягувала з кишені заповітні ключі й відмикала кабінет шефа, дівчата тримали коробку на конілах, ледь не падаючи від утоми. Нарешті двері піддалися, і з гучним стукотом ящик опинився на паркеті прямо по центру кабінету Саші. 

Віка витерла чоло й одразу витягла телефон. Рівень її цікавості вже зашкалював. 

Віка: «Олександре Володимировичу, посилка в кабінеті. Ви туди Арсена закинули і нам треба його відкопати? Чи що це?» 

Екран мовчав. Саша не відповідав. 

— Так, стоп, — Рита дістала свій мобільний. — Якщо там Арсен, то теорію треба перевірити дослідним шляхом. 

Вона набрала номер Арсена й приклала вухо до коробки. В кабінеті запанувала цілковита тиша. З надр картону не доносилося ні вібрації, ні рингтону. 

— Ні, тихо. Теорія відпадає, — розчаровано зітхнула Рита, скидаючи виклик. 

— Тоді в мене інша версія, — серйозним тоном промовила Олена, хитро примружившись. — Це тіла німецьких інвесторів, які відмовилися підписувати контракт на наших умовах. Саша діяв жорстко. 

Дівчата пирхнули від сміху. І саме в цей момент екран Вікиного телефону нарешті блимнув. Саша вийшов на зв'язок. 

Саша: «Арсен живий і сидить поруч. І як ви вже встигли оцінити її вагу?» 

Віка швидко застукала пальцями по клавіатурі, ледь стримуючи посмішку: 

Віка: «Тому що ми її особисто несли від самого входу! Тепер ви просто зобов'язані розкрити таємницю всьому офісу, інакше колектив вимре від цікавості ще до вашого прильоту». 

Відповідь шефа прийшла майже миттєво. Напрочуд лаконічна й непохитна: 

Саша: «Почекають. Люблю дисципліну. Не чіпайте коробку без нас». 

— Ну ніііі, так нечесно! — протягнула Рита, заглядаючи Віці через плече. — До понеділка ще ціла вічність! 

— Дівчата, а може ми її легенько... знизу підріжемо? — Олена підійшла ближче, досліджуючи шви скотчу. — Трішки зазирнемо й назад заклеїмо. Вони навіть не помітять, до понеділка ще так далеко, ну хто там побачить той один надріз? 

Віка подивилася на коробку, потім на дівчат, чиї очі горіли відвертим авантюризмом, і згадала про суворий наказ Саші. Вона мала тримати все під контролем. 

— Так, ану пішли всі геть з кабінету! — зі сміхом, але твердо скомандувала Віка, підштовхуючи подруг до виходу. — Ніяких надрізів. Я зараз закриваю кабінет на ключ, і ніхто сюди не заходитиме до приїзду керівництва. Марш на робочі місця! 

— Ну Віііка, ти кремінь, — бурчала Рита, виходячи в приймальню.