Розділ 35. Офісні кулуари 

Понеділок Олександра Володимировича в Мюнхені почався о п'ятій ранку. Різниця в часі, зміна клімату й щільний графік збили його внутрішній годинник. Сівши на ліжку, він раптом згадав, що через різницю часових поясів абсолютно вилетів із голови загальний план компанії на тиждень. Саша відкрив ноутбук, швидко структурував усе, що вони встигли обговорити з інвесторами, сформував чіткі завдання й о 05:45 відправив документ Вікторії. 

Проте думки в його голові наздоганяли одна одну. Через хвилину він згадав важливе уточнення. 

Саша: «До пункту 2: уточніть у юристів статус договорів». 

Ще через хвилину на екрані з'явилося нове повідомлення: 

Саша: «І перевірте, чи закрила Олена акти за минулий місяць». 

І лише після третього сповіщення Саша, схоже, помітив, котра година. 

Саша: «Перепрошую. Захопився роботою». 

У цей момент у Києві, під подушкою Віки, телефон глухо вібрував. Дівчина сонно зажмурилася, намацала гаджет і здивовано вставилася в екран. На годиннику ще не було навіть шостої. Розуміючи, що потік завдань шефа не зупиниться, поки він не отримає підтвердження, вона швидко піднялася на ліжку й набрала коротку відповідь: 

Віка: «Доброго ранку, Олександре Володимировичу. Все отримала. Після початку робочого дня передам завдання відділам. Гарного ранку». 

Вона зітхнула, накинула халат і покрокувала на кухню. Сон через такий ранній підйом зняло як рукою, хоча легка туманність у голові все ж залишилася. 

Приїхавши в офіс раніше за всіх, Віка вивчила план. Збирати загальну нараду зранку в понеділок, коли шефа немає, означало просто змарнувати купу часу на розмови. Тому вона вирішила діяти динамічно — швидко заходити в кожен відділ особисто. 

Саме через поспіх і ранкову сонливість Віка й припустилася своєї першої помилки. Відправляючи завдання, вона випадково надіслала логістам перелік завдань для юридичного відділу, а юристам — лист, призначений для логістів. Уже за хвилину зрозуміла, що переплутала адресатів, швидко відкликала повідомлення й переслала все правильно. Ніхто в офісі навіть не звернув уваги на це хвилинне замішання, але сама Віка ще довго картала себе за неуважність, намагаючись заспокоїти дихання. Це змусило її діяти ще обережніше. 

До одинадцятої години кожен працівник уже точно знав свої завдання. Трохи втомившись від біганини, Віка зайшла до жіночої вбиральні, щоб поправити волосся. Вона пройшла вглиб приміщення, як раптом рипнули вхідні двері, і всередину зайшли двоє старших співробітниць із комерційного відділу. Вони не помітили Віку в дальній зоні й почали голосно розмовляти. 

— Місяць працює, а вже ключі від кабінету директора має, — невдоволено пирхнула одна, вмикаючи воду. — Гляди, він їй ще й премію випише за те, що вона ходить і вже всім завдання роздає. 

— Не знаю. Може, заслужила, — прозвучав більш нейтральний голос іншої жінки. — Якщо директор їй довіряє, то в нього, мабуть, є причини. Навряд чи Олександр Володимирович тримав би біля себе когось просто так. 

— Ой, та що там та аналітика! — перша роздратовано вимкнула кран. — Велике досягнення — цифри в табличку вбити. 

Дівчата, продовжуючи сперечатися, вийшли. Віка залишилася стояти біля дзеркала. Вона глибоко вдихнула й подивилася на своє відображення. На секунду всередині шкрябнула образа, але холодний розум швидко взяв гору. На відміну від щирої Олени, яка працювала тут з перших днів і прийняла її тепло, цим жінкам явно не подобалося, що вона так швидко стала людиною, якій довіряє директор. «Не всім подобається, коли нова людина так швидко опиняється поруч із керівником. Напевно, це нормально. Усім не догодиш», — подумала Віка, остаточно заспокоюючись. 

На обідній перерві дівчата, як зазвичай, зібралися разом у кухонній зоні. Віка, помішуючи салат, вирішила поділитися новинами про посилку. 

— До речі, мені Олександр Володимирович написав, що вони з Німеччини відправили якусь коробку на адресу офісу. Сказав занести в його кабінет, коли прийде. 

— Арсен точно щось вигадав, — миттєво відреагувала Рита, хитро примружившись. 

— Це сто відсотків, — підтримала Олена. 

— Чому ви так впевнені? — здивувалася Віка. 

— Бо якби відправляв Олександр Володимирович, він написав би сухо: «Документи», — засміялася Олена. — А коли в повідомленні фігурує слово «коробка» — це за кілометр пахне Арсеном. Він не вміє подорожувати без розмаху. 

— А якщо там справді документи? — запитала Віка. 

— Тоді Арсен просто поклав їх між шоколадом, — відрізала Олена, викликавши загальний сміх. 

— Коротше, коли мені зателефонують з пошти, я вам скажу, щоб ви також прийшли, — посміхнулася Віка. — Разом розвантажуватимемо цей «сюрприз». 

Робочий день добіг кінця. Офіс спорожнів, і Віка, завершивши ретельний аналіз свіжих даних щодо німецького ринку, оформила все в стислий, інформативний звіт і прикріпила файл до листа. 

Перед тим як закрити ноутбук, вона дістала телефон і написала Саші: 

Віка: «Олександре Володимировичу, добрий вечір. У нас в офісі все добре, план на тиждень успішно запустили в роботу. Надіслала вам на пошту свій аналіз щодо німецького проєкту з урахуванням сьогоднішніх коригувань. Гарного вечора».