Розділ 34. Бандеролька 

Недільний ранок у Мюнхені для Саші починався ідеально: тиша, чашка міцної чорної кави й відкритий на ноутбуці фінансовий звіт. Але спокій тривав рівно до дев'ятої. 

У двері його готельного номера не просто постукали — у них забарабанили з такою силою, ніби за стіною щонайменше починалася пожежа. 

Саша важко зітхнув, закрив ноутбук, підійшов і відчинив двері. На порозі стояв Арсен — уже повністю вдягнений, з укладеним волоссям і палаючими очима. 

— Саня! Відчиняй! Надзвичайна ситуація! — випалив він замість вітання. 

— Що сталося? — абсолютно спокійно запитав Саша, навіть не ворухнувшись. 

— Ми ще нічого не купили! 

— ... 

— Магніти! Шоколад! Сувеніри! Ми що, повернемося з Німеччини з порожніми руками? — Арсен активно жестикулював. — Саня, я ж не можу одній Риті щось привезти. Мене ж офіс потім зненавидить. Офіс нам цього не пробачить! 

— У нас ще п'ять днів відрядження, Арсене. Встигнемо. 

— Саме тому треба купувати зараз! — Арсен безцеремонно пройшов у номер. — Бо потім почнуться зустрічі з інвесторами, і ми звідси не виліземо. Я урочисто обіцяю цілий тиждень не жартувати на переговорах і серйозно кивати кожному німцю, якщо сьогодні ти підеш зі мною. 

Саша повів плечем, оцінюючи масштаб загрози: 

— Це шантаж? 

— Це компроміс. Збирайся. 

За дві години Саша вже щиро шкодував, що погодився. Арсен у торговому центрі нагадував ураган. Він брав усе, до чого дотягувалися руки, майже не дивлячись на цінники. 

— Не забагато? — Саша з неприхованим скепсисом подивився на три величезні пакети, які Арсен уже ледве утримував. 

— Оце Риті, — Арсен з гордістю підняв один пакет, де шелестіла якась дизайнерська коробка. — Оце офісу — шоколад, цукерки, кава. 

Він заповзято почав перебирати коробки, перекладаючи їх з пакета в пакет. 

— Саня, допоможи, — раптом жалібно попросив Арсен. 

— Чим? 

— Не дай мені купити ще. 

У цей момент Арсен помітив на сусідньому стенді велику червону табличку з акцією «3+2 безкоштовно» й важко зітхнув: 

— Пізно... 

— Це куди? — Саша терпляче кивнув на велику нову стопку шоколадок. 

— Офісу. 

Арсен дістав ще одну плитку. Саша продовжив: 

— А ця? 

— Риті. 

— А ця? 

— Про запас. 

Саша підняв брову: 

— Ти купив п'ятнадцять плиток «про запас». 

— Любов не знає міри, Саня, — відмахнувся той. — Оце дітям Лєни, конструктори. Це самій Лєні. А ось це — її чоловіку, баварський кухоль. 

Саша оглянув цю купу: 

— А собі? 

— Я ще не починав, — абсолютно серйозно відказав той. 

Поки Арсен застряг біля стенда з кашеміровими шарфами, наполегливо благаючи: «Саня, приміряй, ну це ж чистий кашемір, тобі під пальто ідеально!», Саша просто відійшов убік. Арсенів шопінг-марафон виснажував сильніше за тригодинний аудит. 

Наступною на їхньому шляху опинилася маленька, автентична чайна крамниця. Відчувши густий, специфічний запах, Арсен одразу поморщився: 

— Фу... запах трав, як у аптеці. Я на вулиці почекаю, — і швидко вислизнув за двері. 

Саша залишився сам. Він збирався просто перечекати кілька хвилин, але його погляд упав на скляну вітрину. Продавчиня, помітивши інтерес поважного гостя, приязно посміхнулася й дістала з полиці велику картонну коробку. Всередині був чайний набір ручної роботи: шість керамічних чашок, на кожній з яких був витончений малюнок — м'ята, лаванда, чебрець, липа, волошка... 

На одній із чашок була намальована ромашка. Саша на кілька секунд затримав погляд. Чомусь згадався дощовий ранок, біла чашка на підвіконні й коротка історія в Instagram, яку він переглянув напередодні. 

Він ще раз уважно оглянув набір, а потім дістав картку: 

— Загорніть, будь ласка. 

Продавчиня тепло усміхнулася, акуратно приймаючи товар. Вона не знала, для кого саме призначався цей чайний комплект, але за зосередженим і впевненим поглядом чоловіка одразу зрозуміла, що покупка зовсім не випадкова. 

Коли вони нарешті повернулися до готелю, підлога в номері Арсена була повністю завалена фірмовими пакетами. 

Саша мовчки стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. 

— Ми точно літаком летимо? — сухо запитав він. — Чи ти збираєшся наймати вантажівку до Києва? 

— Ну, в чемодани це точно не влізе, — почухав потилицю Арсен. — Треба відправляти поштою. Тут за рогом є відділення. 

Через пів години вони вже стояли біля стійки німецької пошти, перед горою своїх покупок. Дівчина-оператор ввічливо оглянула цей хаос і запитала: