Розділ 32. П'ятниця. Зворотний відлік 

П'ятниця пролетіла непомітно. Відрядження Саші та Арсена тривало вже майже тиждень, і цей час став для офісу періодом максимальної концентрації. Без щохвилинного контролю шефа кожен намагався довести, що механізм компанії працює як швейцарський годинник. 

О п'ятнадцятій години Віка вперше у своєму житті самостійно зібрала керівників відділів на тижневу нараду. Сидячи на чолі великого столу в конференц-залі, вона відчувала легке хвилювання, але трималася впевнено й зібрано. 

— Отже, колеги, підіб'ємо підсумки, — Віка опустила погляд у свої роздруківки. — Усі заплановані на цей тиждень завдання ми виконали. Аналітичні звіти, фінансові розрахунки та матеріали від усіх відділів уже зібрані й сьогодні відправлені Олександру Володимировичу та Арсену на погодження. План дій на наступний тиждень шеф надішле пізніше, тому поки що працюємо за поточними завданнями. Якщо у когось є нагальні питання — я слухаю. 

Керівники мовчки перезирнулися. Питань не було — чіткість, із якою Віка підготувала резюме тижня, не залишала простору для неясностей. 

— Добре, — посміхнулася вона. — Тоді останнє прохання. Будь ласка, зберіть у своїх відділах усі папери, договори та акти, які потребують особистого підпису чи вичитки Олександра Володимировича після його повернення. Як тільки все буде у вас — занесіть мені. На цьому все, дякую. 

Близько шістнадцятої години двері Вікиного кабінету практично не зачинялися. Олена й Рита зайшли останніми, тримаючи в руках дві важкі, розпухлі папки з документами. 

— Приймай посилку, начальство, — важко зітхнула Олена, опускаючи свою ношу на край столу. — Мій відділ здав усе до останнього чека. 

— Я поки несла ці креслення, думала, що підбори зламаю, — пожалілася Рита, акуратно прилаштовуючи поруч папки креативного відділу. — Там стільки правок, що мені вже самій страшно. 

Віка дістала зі своєї сумки зв'язку ключів, узяла свої аналітичні таблиці, і дівчата разом попрямували до кабінету генерального директора. Коли важкі двері відчинилися, вони пройшли всередину й виклали всі папки на великий стіл Саші. Стіл, який зазвичай був зразком мінімалізму, миттєво перетворився на паперову фортецю. 

Оскільки офіційний робочий день уже фактично добігав кінця, Олена з полегшенням опустилася на шкіряний диван для відвідувачів. 

— Ох, яка благодать... Дівчата, добре, що це кабінет Олександра Володимировича, — Олена закинула ногу на ногу. — Бо якби це був кабінет Арсена — ми б уже чайник поставили... або відкрили щось міцніше. А тут навіть дихати ніяково. 

Віка тихо засміялася, розглядаючи стоси паперів. 

— Треба обов'язково зробити фото цього столу, — сказала вона, дістаючи телефон. 

— Навіщо? — здивувалася Рита. 

— Бо коли Олександр Володимирович повернеться, він цього столу через папери взагалі не побачить. Звідки їх взагалі стільки взялося за тиждень? 

Віка навела камеру й зробила знімок. Вона відкрила чат із Сашею, прикріпила фотографію й на мить завмерла. Її палець буквально завис над кнопкою «Надіслати». Вона завагалася: «Може, не варто відволікати? У нього там серйозні переговори, зустрічі...» Але потім усе ж наважилася й натиснула на стрілочку, додавши короткий текст: 

Віка: «Мені здається, ваш стіл образився, що ви його покинули. До вашого повернення він може остаточно зникнути під паперами». 

Олена, яка уважно спостерігала за цим із дивана, примружила очі: 

— Слухай, Вік... А давно в тебе ключі від його кабінету? 

Віка постаралася відповісти максимально спокійно, хоча серце на мить зрадницьки прискорило хід: 

— Олександр Володимирович залишив їх перед відрядженням. Потрібен був доступ до кабінету й печатки, щоб завіряти термінові договори. Суто робоча необхідність, щоб компанія не зупинилася. 

— Добре-добре, — хитро посміхнулася Олена, підводячись із дивана. — Ходімо, поки нас не застали в кабінеті генерального директора. Пора йти додому. П'ятниця все-таки. 

Віка зачинила важкі двері кабінету шефа, повернула ключ у замку й разом із дівчатами спустилася до виходу. Вони тепло попрощалися під офісом, Рита й Олена поїхали, а Віка рушила в бік свого будинку. 

Віка йшла додому не поспішаючи. Вечірній Київ дихав приємним літнім теплом. Проходячи повз невеликий затишний парк неподалік свого будинку, вона на мить зупинилася, розглядаючи зелені алеї та вільні лавочки в тіні дерев. «Якщо завтра буде гарна погода, обов'язково прийду сюди посидіти з книжкою», — подумала вона й рушила далі. 

Вже вдома, переодягнувшись у домашній одяг, Віка заклопоталася на кухні. На плиті весело шкварчала вечеря, наповнюючи квартиру апетитним ароматом. Раптом на кухонному столі коротко завібрував телефон. Вона витерла руки рушником і взяла гаджет. 

Саша: «Арсен каже, що легше купити новий стіл, ніж розібрати цей». 

Віка не стримала посмішки й швидко набрала відповідь: 

Віка: «Як добре, що він всього лиш заступник». 

Пауза тривала близько хвилини, поки Саша, очевидно, перетравлював її репліку або цитував її другові. 

Саша: «Ви щойно дуже сильно образили його партнерське его».