Розділ 31.  Перші кілометри 

Мюнхен зустрів Сашу та Арсена прохолодним ранком і бездоганним залізничним розкладом під вікнами готелю. О пів на восьму ранку вони вже сиділи в невеликому кафе на першому поверсі, поспіхом допиваючи еспресо перед першою офіційною зустріччю з німецькими архітекторами й інвесторами. 

— Я тобі кажу, Саня, вони тут живуть за секундоміром, — Арсен закинув до рота круасан, паралельно гортаючи на планшеті план забудови. — Якщо зустріч о дев'ятій, то о 08:59 вони вже стоятимуть під дверима з готовими ручками в руках. Жодної творчої затримки, суцільний німецький орднунг. Навіть сумно якось. 

Саша лише стримано подивився на друга, перевіряючи документи в папці: 

— Нам якраз і потрібна ця чіткість, Арсене. Менше лірики — більше діла. Збирайся, машина вже чекає. 

У цей самий час київський офіс компанії вже щосили гудів. Віка повністю занурилася в роботу, намагаючись розібрати аналітичні звіти, які за вихідні накопичилися в подвійному обсязі. О десятій ранку до її кабінету зайшов провідний юрист, тримаючи в руках роздрукований примірник термінової додаткової угоди щодо заміського комплексу. 

— Вікторіє, доброго ранку. Потрібно терміново завірити договір печаткою й відправити кур'єром підрядникам. Вони чекають, — офіційно вимовив він. 

Віка взяла папери й раптом завмерла. Вона вперше зіткнулася з цим завданням сама й гадки не мала, де зазвичай зберігається головна корпоративна печатка компанії. Раніше, поки вакансія секретаря після Жанни була відкритою, такі речі контролював сам Олександр Володимирович. 

Вона кілька секунд вагалася, тримаючи в руках телефон, але згадала слова шефа перед від'їздом: «якщо виникнуть проблеми — пиши мені особисто». Набравши повітря в легені, вона відкрила месенджер. 

Віка: «Олександре Володимировичу, доброго ранку. Вибачте, що турбую. Підкажіть, будь ласка, де знаходиться печатка? Потрібно терміново завірити договір». 

Відповідь прийшла саме тоді, коли вона вже збиралася відкласти телефон. Екран завібрував. 

Саша: «Доброго ранку, Віко. У верхній шухляді мого столу. Вона замкнена, але ключ у вас уже є». 

Віка мимоволі усміхнулася. Виходить, він справді довірив їй доступ до власного кабінету. Від цієї думки стало трохи ніяково. 

Підійшовши до масивних дверей кабінету генерального директора, Віка вставила ключ у замок. Клацання здалося дивно гучним у порожньому коридорі. 

Вона вперше заходила сюди за повної відсутності господаря. Кабінет здавався таким самим, як завжди: легкий запах кави, дерева й його парфуму, а на великому столі панував ідеальний порядок. Віка не нишпорила й не розглядала полиці. Вона рішуче підійшла до столу, знайшла на зв'язці маленький ключ і відімкнула верхню шухляду. 

Усередині все було організовано з тією ж педантичністю, якої так не вистачало Арсену: важка кругла печатка в чохлі, кілька акуратно складених папок, фірмова ручка й запасний щоденник. Поруч, на самому краю столу, лежала акуратно складена папка з написом «Німеччина». Віка мимоволі всміхнулася. Навіть ідучи у відрядження, Олександр Володимирович залишив ідеальний порядок після себе. 

Але трохи далі, під текою з документами, вона помітила щільний крафтовий конверт. На ньому від руки, чітким і розмашистим почерком Саші, було написано лише одне слово: «Особисто». Віка навіть не доторкнулася до нього. Вона швидко взяла печатку, плавно засунула шухляду й повернула ключ. Вона ще раз перевірила, чи замкнула шухляду, і лише після цього поклала ключ назад на зв'язку. 

На мить Віка зупинилася біля вікна. Інстинктивно оглянула кабінет, ніби Саша досі сидів у своєму шкіряному кріслі. Без нього кімната здавалася завеликою й занадто тихою. 

Спустившись до себе, вона швидко поставила відтиск на паперах і віддала їх юристу. Коли питання було закрите, вона знову відкрила чат. 

Віка: «Знайшла. Дякую. Договір уже завірено». 

Минула хвилина. 

Саша: «Чудово. Дякую. Як справляєтесь?» 

Віка трохи задумалася, дивлячись на екран. Це коротке запитання вже не зовсім вкладалося в рамки сухого робочого звіту. 

Віка: «Поки що все спокійно. Колектив працює. Не хвилюйтеся». 

У Мюнхені, під час невеликої перерви між презентаціями, Арсен ні на секунду не випускав із рук телефон. Він сидів у кріслі, активно щось друкував і задоволено посміхався на весь кабінет. 

Саша, який якраз ховав свій телефон у кишеню піджака після короткої переписки з Вікою, суворо подивився на друга: 

— Арсене, у нас через дві хвилини виступ інвесторів. Ти можеш відірватися від екрана? Від кого там стільки радості? 

Арсен підвів очі, навіть не думаючи ховати вискалену посмішку, і швидко заклацав пальцями по клавіатурі. 

— Від мого нового головного дизайнера, між іншим! Рита там якраз проводить свою першу самостійну планірку, представляєш? Хвилюється, бідна. Я їй написав: «Ти впораєшся. Вірю». Ну і вона мені скинула купу вдячних смайликів. Так що я тримаю руку на пульсі креативного відділу! 

Він хитро подивився на Сашу, помітивши, що той теж щойно прибрав свій гаджет. 

— Офіс уже встиг щось попросити?