Розділ 29. Рідні люди та непрохані гості 

Недільний полудень приніс із собою нові турботи, які остаточно вибили Віку з думок про ранкову каву та Сашу. До неї приїхали батьки. Квартира, яку вона так довго й ретельно облаштовувала, нарешті постала перед головними критиками. 

— Ой, Вікусь, як же тут затишно! — мама сплеснула долонями, розглядаючи світлу вітальню й торкаючись пальцями м'яких декоративних подушок на дивані. — І світла скільки! Милий, ну подивись, яка краса. 

Батько, важко підійшовши до панорамного вікна, заклав руки за спину й задоволено кивнув. Він довго вдивлявся в міські пейзажі, а потім повернувся до доньки: 

— Гарне місце, доню. Молодець. Ну, а як робота? Колектив хороший? 

— Так, — Віка тепло усміхнулася, підходячи ближче й стаючи поруч із ним. — У мене навіть друзі з'явилися. Олена, Рита, Жанна, Арсен... Мені справді дуже пощастило з компанією. І з друзями, і з роботою. 

Вона підняла руку й вказала пальцем на високу сучасну будівлю зі скла та бетону, що виднілася за кілька кварталів звідси, виблискуючи під липневим сонцем. 

— Дивись, он там, бачиш вежу з синіми панелями? Оце наш офіс. Я звідси майже бачу свій робочий стіл. 

Мама підійшла з іншого боку, обійняла Віку за плечі й тихо промовила: 

— Ми так раді за тебе, сонечко. Ти так багато працювала, що ми вже почали хвилюватися. Добре, що тепер навколо тебе є люди, з якими можна просто посміятися й забути про звіти. 

Віка дивилася на синю скляну вежу, і в голові мимоволі промайнув образ Саші — серйозного в кабінеті й такого дивно домашнього сьогодні вранці, коли він мив посуд. На душі стало ще тепліше. 

Тим часом вечір того ж дня в іншій частині міста починався набагато динамічніше. 

Саша сидів у своєму кріслі, переглядаючи аналітику за тиждень, коли тишу його квартири підірвав шалений, наполегливий гуркіт у вхідні двері. Хтось не просто дзвонив — цей «хтось» буквально вибивав замок ногами й кулаками. 

Приречено зітхнувши, Саша підвівся, підійшов до дверей і різко смикнув ручку на себе. На порозі з піднятим кулаком і панічним виразом обличчя стояв Арсен. 

— Слава богу! Ти живий! — Арсен без запрошення залетів у коридор, важко дихаючи. — Саню, ти не уявляєш, як я радий, що ти вдома! Я вже думав, що ще хвилина — і мне доведеться їхати вибивати двері Вікторії, щоб рятувати її від твого офіційного полону! 

Саша спокійно зачинив двері й схрестив руки на грудях, споглядаючи це театральне дійство. 

— Тобі обов'язково було влаштовувати цей штурм? І взагалі... ти нічого не переплутав? Здається, це ти мене вчора там «забув». 

Арсен винувато почухав потилицю, проходячи у вітальню й по-господарськи падаючи на диван: 

— Ну гаразд, визнаю, косяк вийшов. Але я ж людина творча, мене емоції переповнювали! Слухай... мені тут дещо спало на думку... Ти, мабуть, уже так скучив жити в мене, що вирішив перевірити, як воно — ночувати у свого аналітика? Як тобі взагалі спалося? Розказуй! Ти щось... ну, відчув? 

Саша пройшов до кухонного острова, налив у склянку води й повернувся до друга. Його обличчя залишалося непроникним. 

— Спалося чудово. Віка — прекрасна господарка, на відміну від деяких дизайнерів, які кидають друзів напризволяще. І нічого особливого не сталося, Арсене. Я просто приготував сніданок, ми поснідали, і я поїхав. Тож залиш свої натяки при собі. 

Усмішка повільно згасла. Арсен кілька секунд мовчки дивився в телефон, ніби раптом забув, навіщо приїхав. Потім відкинувся на спинку дивана й тихо буркнув: 

— Та я насправді не стільки про тебе, скільки про себе... 

Саша здивовано підняв брову. Така інтонація була геть не властива його непосидючому другові. Він підійшов ближче й сів у крісло навпроти. 

— Щось сталося?  

— Та ні, з Риткою якраз усе так, — Арсен зітхнув і підняв на Сашу серйозний погляд. — Розумієш... я коли її в таксі саджав, а потім сам додому їхав... все думав. У мене всередині якесь дивне відчуття. Таке тепло в серці, Саню. Воно... зовсім не таке, як було з Каріною. З Каріною це завжди був якийсь вулкан, істерики, пристрасть, вічні американські гірки — то любимо, то вбиваємо один одного. А з Ритою все інакше. Воно якесь... ніжне. Наче кришталеве, розумієш? Мені вперше в житті хочеться людину просто обережно тримати за руку й нікуди не відпускати, щоб не зламати нічого. Це нормально взагалі? Чи я остаточно з глузду з’їхав? 

Саша уважно вислухав емоційну тираду друга. Він бачив Арсена в різних станах, але таким — розгубленим від власної ніжності — мабуть, уперше. Олександр трохи помовчав, а потім м'яко, але впевнено відповів: 

— Це називається дорослішанням, Арсе. Вулкани гарні лише здалеку. Вони завжди залишають після себе попіл. А те, що ти зараз відчуваєш... не кожному випадає. Бережи це. 

Арсен кілька секунд дивився на друга, а потім раптом полегшено посміхнувся й знову повернув свій звичний тон: 

— Добре, професоре кохання. Наливай чай. Будемо складати план операції «Не злякати Риту власною романтичністю».