Розділ 28. Запах свіжої кави

Яскравий промінь ранкового сонця нахабно пробився крізь щілину між шторами й ліг прямо на обличчя Саші. Він зморщився, повільно розплющив очі й кілька секунд дезорієнтовано роздивлявся незнайому білу стелю. Незнайоме крісло, чужа вітальня... 

Пам'ять повернулася миттєво. Напередодні. Гра. Погляд Віки. Пляшка віскі, яку він майже самотужки спустошив, і Арсен, який обіцяв «повернутися через п'ять хвилин». Потім нічний підйом за водою, її заспаний голос і м'яка посмішка біля дверей кухні. 

Саша сів на дивані й потер обличчя долонями. Голова трохи гуділа, але загалом він почувався напрочуд бадьоро. Подивившись на годинник, він зрозумів, що вже восьма ранку. Олександр Володимирович не звик сидіти склавши руки, навіть у чужому домі. Раз він затримався тут і порушив усі мислимі межі пристойності між собою та підлеглою, треба було якось віддячити господині. Найкраща ідея — приготувати простий, але смачний сніданок. 

Але спочатку — вмитися, щоб остаточно змити залишки сну. Саша тихо, намагаючись не шуміти, пройшов до ванної кімнати, освіжив обличчя крижаною водою й упорядкував розпатлане волосся. Потім попрямував на кухню. Кілька секунд він вагався, перш ніж зазирнути до холодильника, подумки вибачаючись перед господинею за таке вторгнення, але все ж відчинив дверцята, оцінюючи наявні продукти. Набір виявився цілком звичайним, але для класичного сніданку — ідеальним. 

Віка прокинулася не від будильника, а від дивовижного, густого аромату, який заповнив усю квартиру. Пахло свіжомеленою кавою та підсмаженими тостами. Вона солодко потягнулася, накинула атласний халат і, ведена цим запахом, майже навпомацки пішла до кухні. 

На порозі вона завмерла. Біля плити стояв її генеральний директор. Саша зосереджено нарізав помідори, щоб додати їх до пишного омлету, який уже підходив на пательні. Вигляд у нього був неймовірно домашній і затишний — повний контраст із суворим босом. 

— Доброго ранку, — тихо, ще трохи сиплим після сну голосом промовила Віка, спершись на одвірок. 

Саша швидко повернув голову. Помітивши її, він м'яко посміхнувся: 

— Доброго ранку, Віко. Прокидайся й сідай за стіл. Уже майже все готово. 

Віка слухняно підійшла до стільця й сіла, мимохідь панічно згадавши, що навіть не встигла розчесатися — так поспішала на цей неймовірний запах. Вона зніяковіло почала поправляти пальцями неслухняні світлі пасма, намагаючись надати зачісці бодай якогось ладу. 

Саша помітив цей жест, але нічого не сказав, лише непомітно всміхнувся куточком губ і почав сервірувати стіл. Перед Вікою з'явилася тарілка з гарячим омлетом, присипаним свіжою зеленню, та хрусткі тости. Слідом він поставив дві чашки звичайної, але дуже ароматної кави. 

— Спробуй, — він сів навпроти, спостерігаючи за її реакцією. — Сподіваюся, вгадав зі смаком. 

Віка взяла вилку, відламала шматочок омлету й скуштувала. Очі її задоволено заплющилися. 

— Олександре Володимировичу, це неймовірно... Я навіть не знала, що ви вмієте так готувати. Справжній шедевр. 

— Коли живеш один, доводиться вчитися, — він спокійно зробив ковток кави, приховуючи ледь помітну усмішку. — До речі, Арсену ти вранці не дзвонила? 

Віка тихо засміялася: 

— Дзвонила ще вночі, коли зрозуміла, що він вас просто «забув». Він сказав, що ви дуже вихований гість, і якщо прокинетеся — максимум попросите води. Тому повертатися не став. 

Саша щиро розсміявся, похитавши головою: 

— Ну, Арсен... 

Сніданок пройшов у дивовижно легкій, невимушеній атмосфері. Вони розмовляли про якісь побутові дрібниці, абсолютно забувши про субординацію. Коли з їжею було покінчено, Саша подивився у вікно й підвівся: 

— Що ж, мені час іти. Моя машина якраз стоїть на вулиці. Ще раз пробач за цей нічний переполох і дякую за гостинність. 

Він почав збирати тарілки, але Віка перехопила його погляд і здивовано моргнула. Стільниця вже була чистою, кава прибрана, а весь брудний посуд, який залишився після приготування, стояв чисто вимитим на сушарці. 

— Ви ще й посуд помили?.. — тихо запитала вона. 

Саша абсолютно спокійно відповів, застібаючи ґудзики на манжетах сорочки: 

— Я ж був у гостях. Так що все справедливо. 

Віка лише мовчки кивнула. Їй раптом стало трохи ніяково: вона вже не пам'ятала, коли востаннє хтось так природно дбав про порядок у її домі, не чекаючи за це жодної подяки. Вона замилувалася цією простою, природною вихованістю й теж швидко підхопилася з-за столу. 

— Зачекайте хвилинку... Я не можу вас проводити в халаті. Я швидко. 

Вона побігла в коридор і зникла у своїй кімнаті. Буквально за три хвилини Віка повернулася: вже переодягнена в легкі літні джинси та футболку, з охайно зібраним у хвіст волоссям. 

Саша тепло подивився на неї. Вони разом вийшли з квартири, спустилися на ліфті й опинилися на залитому ранковим сонцем подвір'ї. Місто навколо тільки-но прокидалося, повітря було свіжим і чистим. На парковці біля будинку дійсно стояв його чорний позашляховик. 

Вони підійшли до водійських дверей. Саша розблокував замок, повернувся до Віки й уважно подивився їй в очі: