Розділ 26. Новосілля 

П'ятниця добігала кінця. Більшість працівників уже розходилися по домівках, коли двері кабінету генерального директора різко відчинилися. Арсен увірвався всередину без стуку, демонстративно обурений. 

— Це просто дискримінація! 

Саша навіть не відірвав погляду від ноутбука: 

— Добрий вечір і тобі. 

— Ніякий він не добрий! 

— Що сталося? 

Арсен без дозволу плюхнувся у крісло навпроти: 

— Рита завтра після обіду їде до Віки. Будуть готувати закуски, салати й десерти до новосілля. 

— І? 

— Як це «і»? Нас навіть не запросили! 

Саша нарешті відклав ручку: 

— Цілком логічно. Дівчата вирішили посидіти в жіночому колі. 

— У жіночому? — обурився Арсен. — Олена приїде зі своїм чоловіком! 

— І дітьми? 

— Ні. Діти в бабусі до кінця місяця. 

Саша лише ледь знизав плечима: 

— Тоді тим більше. 

Арсен уже відкрив рота, щоб продовжити суперечку, коли у двері делікатно постукали. 

— Можна? — на порозі стояла Віка. 

Саша підвів очі: 

— Заходьте. 

Віка зробила кілька кроків до столу, а побачивши Арсена, щиро усміхнулася: 

— О, чудово. Я якраз хотіла бачити вас обох. 

Арсен миттєво насторожився: 

— Це хороша новина? 

— Думаю, так. — Вона трохи хвилювалася, хоча намагалися цього не показувати. — Завтра ввечері в мене буде новосілля. Хотіла запросити вас обох. 

Арсен театрально приклав долоню до серця: 

— Я знав! Я ж казав, що справедливість існує! 

Віка засміялася: 

— Але є одна умова. 

— Яка? 

— Кожен гість приносить якусь власноруч приготовану страву. 

Арсен здивовано підняв брови: 

— Це натяк, що я не вмію готувати? 

Віка ледь усміхнулася: 

— Ну... чесно кажучи, для тебе я вже була готова зробити виняток. 

— Дарма, — гордо випростався Арсен. — Ти мене недооцінюєш. 

Саша ледь помітно всміхнувся: 

— Ми із задоволенням прийдемо. 

Віка відчула, як напруга миттєво відступила: 

— Чудово. Тоді чекаю вас завтра о шістнадцятій. 

— Будемо, — коротко відповів Саша. 

— І голодними! — додав Арсен. 

Усміхаючись, Віка попрощалася й вийшла з кабінету. Щойно двері зачинилися, Арсен задоволено потер руки: 

— Бачиш? А ти казав — «жіноче коло». 

— Я лише припускав. 

— Добре, що помилявся. 

— Головне тепер — не осоромитися зі своєю стравою. 

Арсен загадково посміхнувся: 

— Саню... завтра ти побачиш кулінарний шедевр. 

Субота видалася напрочуд теплою. Близько четвертої Саша зупинив автомобіль біля будинку Арсена. Піднявшись на поверх, він натиснув дзвінок. Двері майже одразу відчинилися: 

— Заходь! 

Арсен уже був готовий. Побачивши друга, він навіть на секунду завмер: 

— Ну нічого собі... 

Саша здивовано підняв брову: 

— Що? 

— Не очікував. 

Замість звичного строгого ділового костюма на директорі були світлі джинсові шорти, темно-синє поло й білі кеди. 

— Якщо чесно... виглядаєш років на десять молодше, — виніс вердикт Арсен. 

— Це комплімент? 

— Сто відсотків. 

Арсен підхопив зі столу велику скляну форму, накриту фольгою: 

— Ходімо. 

Саша кивнув на форму: 

— Що це? 

— Запечені печериці з вершковим сиром, беконом і сирною скоринкою. 

— Сам готував? 

— Авжеж. 

— Вугілля уже можна їсти? 

— Дуже смішно. 

Вони вже виходили з квартири, коли Саша зупинився: 

— До речі, в машині лежить кавомашина. 

— То понесли. 

— Не донесемо все одразу. Я залишу машину біля її будинку. Якщо вип'ю трохи, назад уже сьогодні не поїду, піду до тебе спати. 

— Розумне рішення.