Розділ 24. Свобода руху 

Ранок вівторка в будинку Олександра Володимировича почався рівно о шостій тридцять. Саша, вже повністю зібраний, у свіжій сорочці, підійшов до дверей гостьової кімнати й без зайвих церемоній кілька разів гучно постукав: 

— Арсене, підйом. За годину нам треба бути в клініці. 

На подив Саші, за дверима не почулося звичного стогону чи проклять на адресу занадто раннього ранку. Навпаки, двері миттєво відчинилися, і на порозі з'явився дизайнер — повністю одягнений, причесаний і з абсолютно щасливим виразом обличчя. 

— Я чекав цього дня три тижні, Саню. Я народився готовим! — бадьоро відчеканив Арсен, демонстративно постукавши пальцями по набридлому білому гіпсу. 

До лікарні вони їхали під максимально енергійний та веселий рок, який Арсен увімкнув у машині на повну гучність, підігруючи пальцями на панелі, наче на барабанах. Саша лише мовчки посміхався, дивлячись на це дитяче, але таке щире захоплення друга. 

У кабінеті травматолога час ніби зупинився. Арсен заворожено спостерігав за кожним рухом лікаря, який спеціальними медичними ножицями акуратно розрізав щільний шар пов'язки. Коли останній шматок гіпсу нарешті зняли, Арсен полегшено зітхнув, розминаючи затерплу щиколотку. 

— Ну що, юначе, можете пробувати вставати, — посміхнувся сивочолий лікар. 

Арсен обережно опустив босу ногу на прохолодну підлогу. Спершу невпевнено переніс на неї вагу, а вже за секунду, відчувши довгоочікувану стабільність, задоволено застрибав на одній нозі, широко всміхаючись. 

— Працює! Саню, вона працює! — вигукнув він, наче здійснив науковий прорив. 

— Стрибайте акуратніше, без фанатизму, — попередив лікар, виписуючи рекомендації. — Перший тиждень без надмірних навантажень. 

Але Арсена було вже не зупинити. Щойно вони вийшли з клініки й сіли в машину, він увімкнув радіо й влаштував справжні переможні танці на пасажирському сидінні, активно рухаючи плечима та жестикулюючи руками на кожному світлофорі. 

До офісу дизайнерський відділ не просто зайшов — він туди ефектно увірвався. Арсен, у стильному піджаку й сонцезахисних окулярах, широко відчинив двері, наче Тоні Старк, який щойно врятував усесвіт. Плавним, театральним рухом він зняв окуляри, підморгнув дівчатам біля рецепції й на весь поверх крикнув: 

— Доброго ранку, колеги! Геній брендингу офіційно повернувся на дві ноги! Оплесків не треба, просто продовжуйте мною захоплюватися. 

Офіс вибухнув сміхом і дружніми привітаннями. Колеги поплескали Арсена по плечах, пораділи за його одужання і за кілька хвилин уся ця передсвяткова метушня стихла, поступаючись місцем звичній робочій рутині. 

Саша пройшов повз робочі столи до свого кабінету. Зачинивши за собою масивні двері, він опинився в тиші. Кілька секунд чоловік стояв посеред кімнати, а потім повільно витягнув із кишені куртки невеликий лаконічний білий пакетик. Він підійшов до вбудованого в стіну сейфа, набрав цифровий код і, відчинивши важкі дверцята, акуратно поставив коробочку на верхню полицю — поруч із папкою установчих документів компанії та резервними ключами від будинку. 

На мить Саша затримав на ній погляд. Потім зачинив сейф. 

Клацання замка повернуло його до реальності. Саша сів за стіл, відкрив ноутбук і повністю занурився в аналітичні звіти, витісняючи з голови зайві думки. 

Після обіду Рита взяла необхідні робочі матеріали й попрямувала до дизайнерського відділу. Арсен сидів у своєму кабінеті й захоплено вимальовував на екрані планшета концепт для нового брендингу. 

— Для людини, яка приносить хороші ідеї, двері завжди відчинені, — зустрів її теплою посмішкою Арсен, щойно вона постукала. 

Рита підійшла до столу й поклала перед ним папку з документами і контейнер. 

— А я якраз збирався виконати обіцянку, — підхопив Арсен. — Раз ти принесла обід, то з мене кава... і щось солодке. Почекай мене тут кілька хвилин, я скоро. 

Дівчина залишилася в кабінеті, а Арсен повернувся рівно за десять хвилин. У руках він тримав дві великі чашки запашної кави та маленьку коробочку з вишуканими тістечками із кондитерської неподалік. 

Вони влаштувалися за столом. Обід пройшов неймовірно затишно. Вони багато сміялися, Арсен у фарбах розписував, як лікар знімав гіпс «болгаркою» (на що Рита лише закочувала очі й сміялася з його вигадок), а потім вони смакували солодке під тиху кавову розмову. Коли час перерви добіг кінця, Рита акуратно зібрала свої речі. 

— Дякую за десерт і каву, було дуже смачно, — щиро усміхнулася вона. 

— Тобі дякую. За все, — відповів Арсен, і в його голосі знову прозвучали ті самі дорослі, щирі інтонації. Рита тепло посміхнулася й вийшла з кабінету. 

Робочий день неухильно котився до вечора. Коли офіс майже спорожнів, Саша зайшов до кабінету друга. Арсен розвалився у своєму улюбленому шкіряному кріслі, закинувши одну ногу на іншу, і щось зосереджено вимальовував на планшеті. 

— Ну що, кульгавий, їдемо додому? — запитав Саша, спираючись об одвірок. 

Арсен відірвався від екрана й широко посміхнувся: 

— Саню, я офіційно готовий перевозити свою дупу назад у власну квартиру. Твоя гостинність була на вищому рівні, але моя холостяцька берлога вже сумує за мною.