Розділ 23. Кава та сапфіри 

Понеділок в офісі почався у звичному темпі, але для двох людей цей ранок мав особливий присмак. Щойно Саша переступив поріг аналітичного відділу, Віка вже сиділа за своїм робочим столом. Вони одночасно підняли очі й на коротку секунду зустрілися поглядами. У пам'яті обох миттєво зринули тиша вечірнього озера, прохолодна вода й напружена ніяковість у машині. Майже синхронно вони відвели погляди вбік, відчуваючи легке збентеження. 

— Доброго ранку, — першим порушив мовчанку Саша, повернувши обличчю звичну суворість. 

— Доброго ранку, Олександре Володимировичу, — спокійно відповіла Віка. 

Усе виглядало так, наче нічого не сталося, але робочий день уже набув зовсім інших барв. 

За годину дівчата зібралися на кухні на традиційну ранкову каву. Олена, не приховуючи задоволеної посмішки, одразу підійшла до Віки: 

— Ну що? Уже можна офіційно вітати нову власницю квартири? 

Віка стримано, але дуже щасливо посміхнулася: 

— Думаю, так. У середу підписуємо договір. 

— Іпотека? — поцікавилася Рита, притискаючи до себе теплу чашку. 

— Не знадобиться, — похитала головою Віка. 

Дівчата здивовано переглянулися. 

— Серйозно? — очі Олени округлилися. 

— Учора депозит закрився, гроші вже прийшли на рахунок. Мені насправді не вистачало лише кількох тисяч, але мама з татом сказали, що це буде їхній подарунок. Вони все одно потай відкладали ці гроші мені на весілля. 

На мить Віка замовкла, відчуваючи теплу вдячність батькам. 

— Які вони у тебе золоті! — розчулилася Олена, а потім хитро підморгнула Ризі й змінила тему: — До речі, про подарунки й турботу. Рито, завтра ж Арсену вже гіпс знімуть, правильно? 

— Ну й добре, — удавано байдуже знизала плечима Рита, хоча щоки зрадницьки порожевіли. 

— Добре? І це все? — засміялася Олена. — А як же твої фірмові обіди?  

— Ну... перед тим як іти сюди, якраз занесла, — тихо зізналася Рита й не втрималася від посмішки. — Знаєте, що цей божевільний мені сказав? Каже, якщо я перестану його годувати, йому доведеться ламати другу ногу. 

Кухня вибухнула дружнім дівочим сміхом. Рита лише захитала головою, ховаючи посмішку за чашкою, але в душі була щиро рада, що її турботу оцінили. 

Після обіду Рита взяла необхідні робочі матеріали й попрямувала до дизайнерського відділу. Арсен сидів у своєму кабінеті й захоплено вимальовував на екрані планшета концепт для нового брендингу. 

— Для людини, яка приносить хороші ідеї, двері завжди відчинені, — зустрів її теплою посмішкою Арсен, щойно вона постукала. 

Рита підійшла до столу й поклала перед ним папку з документами. 

— Я вже так звик до твоїх обідів... — почав було знову дизайнер, відкладаючи стілус. 

Рита змовницьки усміхнулася, перебиваючи його: 

— Знову почнеш про другу ногу? 

Арсен весело розсміявся: 

— Ні. — Він зробив коротку паузу й подивився на неї серйозно, без звичного глузування — Просто не звикай переставати. 

— Подумаю, — Рита трохи зніяковіла, але лагідна усмішка сама з'явилася на її обличчі. Щоб приховати збентеження, вона швидко додала: — Краще просто заходь іноді на каву, коли одужаєш. 

— Обов'язково, — тихо відповів Арсен, і цей короткий момент щирості між ними сказав значно більше за будь-які жарти. 

Наступні десять хвилин вони провели, обговорюючи рекламу майбутнього заміського комплексу. Рита запропонувала зробити акцент не на банальних квадратних метрах, а на емоціях: озеро, ліс, свіже повітря, сімейний відпочинок. Арсен гаряче підхопив ідею, зазначивши, що варто категорично відмовитися від нудних стокових фотографій. 

Коли робочі питання закінчилися, Рита піднялася з-за столу й ніби між іншим зауважила: 

— До речі... Віка квартиру купує. Учора дивилася вживу. У середу вже оформлюють документи й підписують папери. Каже, квартира просто шикарна, простора і, головне, зовсім близько до нашого офісу. 

— Молодець, — щиро сказав Арсен. 

— Та заслужила. Стільки працювала, — Рита посміхнулася й вийшла. 

Арсен кілька секунд сидів мовчки, а потім на його обличчі з'явилася задоволена посмішка. Він рішуче підвівся з крісла й попрямував до кабінету генерального директора. 

Олександр Володимирович сидів за своїм масивним столом, повністю зосереджений на якихось графіках у ноутбуці. Двері його кабінету відчинилися без попередження, і на порозі з'явився Арсен. 

— Поїхали, — коротко кинув він замість привітання. 

Саша навіть не підняв голови від екрана: 

— Куди? 

— По кавомашину. 

Ці слова змусили Сашу миттєво зупинитися. Він повільно перевів погляд на друга, уважно вивчаючи його обличчя: 

— Рита сказала. У середу Віка підписує договір. 

У кабінеті на кілька секунд повисла абсолютна тиша. Саша не став нічого розпитувати. Він просто взяв ноутбук і підвівся: