Розділ 21. Зміна дрес-коду 

Четверговий вечір приніс у кабінет Саші довгоочікувану прохолоду. Сонце повільно сідало, залишаючи на стінах довгі золотисті смуги. Саша сидів за столом, вивчаючи на ноутбуці первинні плани заміського комплексу. 

Арсен, витягнувши травмовану ногу на сусідній стілець, ліниво крутив у руках олівець. 

— Завтра зранку ми їдемо на об'єкт, — не відриваючись від монітора, спокійно промовив Саша. — Треба все оглянути на місці, перш ніж запускати перші машини з матеріалами. 

Арсен мало не впустив олівець. Він витріщився на друга так, наче у того раптово виросла друга голова. 

— Ти що, повністю глузд утратив? — обурився дизайнер, показуючи пальцем на свій білий зацементований носок. — Моя нога тільки-но отримала примарну надію на швидке зняття гіпсу! Лікар сказав берегтися, а ти хочеш потащити мене на будівельний майданчик, де під ногами арматура, щебінь і цегляний пил? Це замах на моє здоров'я, Саню! 

Саша нарешті закрив ноутбук, перевів погляд на друга й зітхнув: 

— Я знаю. Тому ти залишаєшся в офісі й працюєш із кресленнями. Я поїду сам. 

— Стоп, — Арсен різко виставив долоню вперед, перебиваючи його. — Сам ти там будеш блукати до ночі. Візьми з собою Віку. Вона як провідний аналітик і просто як дама набагато краще помічає будь-які недоліки. Вона весь цей простір своїм чіпким оком проаналізує за п'ять хвилин. Побачить кожну криву стіну чи косяк ще до того, як ми туди прийдемо. 

Саша насупився, уявляючи Вікторію на лісовій ділянці, де тривають підготовчі роботи. 

— Не хочу тягнути її на будівельний майданчик. Там пилюка, техніка, робітники... це не найкомфортніше середовище. 

Арсен закотив очі так сильно, що, здавалося, ледь не зазирнув у власну черепну коробку. 

— О боже, Саню! В якому часі ти застряг? Досить умикати свого внутрішнього лицаря. Подзвони їй. Скажи, що завтра забереш її дорогою. 

Саша завагався. Про себе він змушений був визнати, що Арсен правий, і присутність Віки дійсно суттєво прискорила б увесь процес аналізу об'єкта. Її вміння бачити деталі зараз було дуже доречним. Він повільно витягнув мобільний. 

— І ще одне, — наздогнав його голос Арсена, коли Саша вже шукав контакт Віки. — Обов'язково попередь її. Скажи, щоб не вдягала свій цей незручний офісний одяг і підбори, в яких вона зазвичай ходить.  І сам, до речі, забудь про свої лаковані туфлі й напрасовані штани. Вважай, що завтра у вас день спорту. Кросівки, футболки — такий одяг буде найкращим для того пекла. Давай, набирай, я слухаю. 

У цей самий час Віка сиділа на дивані у своїй вітальні, затишно підібгавши під себе ноги. На колінах лежав відкритий ноутбук, на якому вона переглядала останні звіти, але думками дівчина була все ще в офісі, згадуючи сьогоднішній насичений день. 

Погляд випадково впав на екран телефона, що лежав поруч. На годиннику була вже двадцять перша година. 

«Ого, як швидко минув час», — подумала вона, збираючись закрити робочі вкладки й нарешті відпочити. Аж раптом екран спалахнув, і на ньому висвітилося ім'я: Олександр. 

Віка здивовано підняла брову. Дзвінок від керівника о такій порі був рідкістю. Вона провела пальцем по екрану й піднесла слухавку до вуха: 

— Алло? Щось сталося? 

— Доброї ночі, Вікторіє. Вибачте, що телефоную так пізно, — пролунав у слухавці спокійний, але трохи втомлений голос Саші. На задньому плані почулося тихе й задоволене хмикання Арсена. — Насправді нічого страшного. Просто плани на завтра трохи змінилися. О дев'ятій ранку ми їдемо на новий об'єкт — ту саму ділянку під заміський комплекс, під який ми сьогодні виграли тендер. Потрібно все оцінити на місці, перш ніж запускати перші машини з матеріалами. 

— Ми? — перепитала Віка, усміхнувшись. — Я думала, Арсен після сьогоднішнього взагалі оголосить страйк. 

— І ви абсолютно праві, — зітхнув Саша. — Наш головний дизайнер залишається шліфувати креслення в теплі та безпеці. Тому туди їдемо ми з вами. Допомога як провідного аналітика там зараз дуже потрібна, це суттєво прискорить процес. Я заїду по вас о пів на дев'яту, скиньте мені адресу в повідомлення. 

— Добре, без проблем, я буду готова, — відповіла Віка. 

— І ще одне, — Саша на секунду зам'явся, ніби згадуючи чиїсь наполегливі настанови. — Попереджаю одразу: забудьте про офісний дрес-код. Ніяких підборів чи вузьких спідниць. Там поки що лише земля в лісі, зараз там хіба що дерева прибирають та готують майданчик. Місце дике й пильне. Одягайтесь максимально зручно. Я сам буду в такому ж вигляді. 

Віка тихо розсміялася, одразу уявивши завжди бездоганно напрасованого Олександра Володимировича в спортивному костюмі посеред лісу. 

— Домовилися. Обіцяю бути в кросівках. До завтра. 

— До завтра, — відповів Саша й поклав слухавку. 

Віка відклала телефон і з легкою усмішкою похитала головою. Поїздка на майбутній будівельний майданчик разом із директором обіцяла стати цікавим початком п'ятниці. 

Ранок зустрів Вікторію приємною прохолодою. Одягнувшись максимально зручно, вона обрала чорні спортивні лосини та таку ж облягаючу футболку. Волосся дівчина зібрала в легкий, невимушений пучок, а на випадок, якщо в лісі буде свіжо, прихопила з собою сіру кофту на замку.