Розділ 20. Фінальний акорд 

Четвер зустрів місто липневою спекою ще з самого ранку. Вікторія стояла перед дзеркалом, поправляючи поділ своєї «щасливої» сукні — глибокого темно-синього кольору, ідеального крою, яка завжди приносила їй удачу на важливих подіях. Вона застебнула тонкий ремінець годинника, кинула погляд на своє відображення й посміхнулася. Всередині було дивне, але дуже чітке передчуття: все буде добре. З цим легким настроєм вона й вирушила на роботу. 

У квартирі Саші тим часом панував абсолютний, первісний хаос. 

Попри те, що Арсен устав рано, користі від цього було мало. Навіть на милицях він примудрявся розвивати шалену швидкість, носячись по всій квартирі з відчайдушними криками: 

— Сань! Мені немає що одягти! Це катастрофа! Я не можу поїхати на доленосний тендер у домашніх шортах, нас проженуть ще з порогу! 

Саша, який уже повністю зібрався, лише втомлено зітхнув. Він був у бездоганній класиці: світла сорочка, ідеально підігнані штани, щоправда, через нещадну спеку за вікном від піджака довелося відмовитися. Не промовивши ні слова, Саша нагнувся, підняв із підлоги дві випадкові речі — чисті джинси та першу-ліпшу пристойну сорочку, що випали з шафи, — і мовчки вручив їх другові. 

— Одягай. І не кричи. 

За десять хвилин вони ще раз перевірили, чи всі документи й теки на місці, закинули ноутбуки в сумки й нарешті вирушили в дорогу. 

Пообіді двері приймальні генерального директора важко відчинилися. Презентація закінчилася. 

Хлопці повернулися в офіс виснажені, але спустошені тією особливою прохолодою, яка настає після великого бою. Арсен буквально завалився у своє робоче крісло, ледь не впустивши одне зі своїх знарядь пересування. Він благоговійно притиснув до себе пластикову ручку підпори й ледь не поцілував її. 

— Боже... — видихнув Арсен, заплющуючи очі. — Якби я зараз не тримав цю милицю, я б упав прямо на килимок Олександра Володимировича. Я віддав цьому тендеру останні сили. 

У кабінет тихо зайшла Жанна. В руках вона тримала тацю з трьома чашками міцної гарячої кави. Оцінивши їхній напівживий вигляд, вона м'яко поставила каву на стіл: 

— Тримайте. Спеціально принесла, щоб трохи підняти вам настрій після цього пекла. 

— Жанно, ти свята жінка, — пробурмотів Арсен, відокремлюючи руку від милиці й тягнучись до чашки. 

Раптом тишу розірвав різкий дзвінок мобільного Саші. Він миттєво підніс телефон до вуха, зосередившись. Арсен і Жанна завмерли. 

— Так, слухаю. Олександр Володимирович на зв'язку. Доброго дня. 

Голос у слухавці був гучним і задоволеним — замовник навіть не намагався приховувати емоцій: 

— Олександре, вітаю вас і вашу команду з перемогою! Контракт ваш. Знаєте, коли я побачив вашого дизайнера на милицях, який із таким запалом захищав концепцію, то зрозумів: якщо навіть особисті травми не зупиняють ваших людей і вони працюють настільки круто, то за весь проєкт я можу бути абсолютно спокійним. Готуйте документи на постачання будматеріалів та декор, ми працюємо з вами. 

— Дякую за довіру. Не підведемо, — стримано, але з помітним полегшенням відповів Саша і поклав слухавку. 

Арсен переможно скинув руки вгору, ледь не зачепивши милицю: 

— Я ж казав! Ми їх зробили! 

Саша ледь помітно посміхнувся й повернувся до Жанни: 

— Жанно, будь ласка, запроси всіх до конференц-зали. Потрібно повідомити результати. 

— Уже йду, — коротко відповіла вона й вийшла з кабінету. 

За п'ятнадцять хвилин велика зала нарад знову гуділа. Коли Саша та Арсен зайшли, всі замовкли. 

— Колеги, у мене важлива новина, — почав Саша, обвівши поглядом колектив. — Ми виграли тендер. Комплексне постачання матеріалів і декору заміського комплексу — за нами. Замовник окремо відзначив нашу  презентацію. 

Зала вибухнула гучними оплесками. Олена радісно штовхнула Віку, сама Віка полегшено видихнула — її «щасливий» наряд знову спрацював. 

— Колеги, дякую кожному за цю роботу, — продовжив Олександр, коли шум ущух. — Ви довели, що наша команда здатна виконувати проєкти найвищого рівня. На сьогодні все. Відпочиньте як слід. 

Олександр уже збирався закрити блокнот, коли Жанна злегка подалася вперед. 

— Олександре Володимировичу... можна ще хвилину? 

Саша кивнув: 

— Звичайно. 

Жанна обвела поглядом присутніх. 

— Арсене, Рито, Вікторіє, Олено... якщо можете, залишіться, будь ласка, на кілька хвилин. 

Співробітники інших відділів почали галасливо виходити. Коли двері конференц-зали зачинилися, приміщення одразу стало тихішим. За великим столом залишилися лише шестеро. 

Жанна мовчки поклала теку перед собою й кілька секунд дивилася на неї, ніби збираючись із думками. 

— Насправді я попросила вас залишитися не через тендер, — тихо сказала вона. — Мені потрібно повідомити одну важливу новину. 

Усі мовчки подивилися на неї. 

— Я вирішила звільнитися з компанії.