Розділ 19. Напередодні шторму 

У середу по обіді велика зала нарад знову була заповнена. На скляному столі височіли теки з фінальними розрахунками, а на екрані світилася готова презентація. Повітря було буквально просякнуте втомою, але це була приємна, продуктивна втома людей, які виклалися на всі 100%. 

— Отже, колеги, фінішна пряма, — Олександр Володимирович обвів поглядом присутніх, закриваючи свій щоденник. — Давайте коротко пройдемося по результатах. Юридичний блок готовий? 

Жанна впевнено кивнула, поправивши ідеально відгладжений манжет блузки, вона вивчала договір детально перед передачею Саші. Тоді заговорив начальник відділу:  

— Повністю. Договір постачання адаптований під специфіку заміського комплексу, всі можливі форс-мажори та затримки з боку третіх осіб прописані на нашу користь. Комерційна документація завірена. Жодної зачіпки для юристів замовника. 

— Чудово, — Саша перевів погляд. — що з логістикою? 

— Ми розробили три альтернативні маршрути на випадок заторів або ремонту доріг, — відзвітував Дмитро демонструючи на екрані інтерактивну карту. — Перша партія матеріалів буде на майданчику рівно за сорок вісім годин після підписання контракту. Наші конкуренти заявляють мінімум три дні. Тут ми їх обходимо. 

— Чудова робота. Вікторіє, фінансова модель? 

Віка підняла очі від ноутбука:  

— Бюджет прораховано до копійки. Ми заклали п'ять відсотків на коливання цін на сировину, тому навіть за найгіршого сценарію компанія залишиться в дуже хорошому плюсі. Фінальна цифра рентабельності — двадцять чотири відсотки. Інвесторам сподобається така прозорість. 

Саша задоволено кивнув і повернувся до кінця столу:  

— Арсене, презентація? 

— Олександре Володимировичу, це шедевр візуального мистецтва, — пафосно приклав руку до грудей Арсен. — Строгий, лаконічний дизайн, який кричить про нашу солідність. Інвестори розплачуться від краси й одразу віддадуть нам гроші. 

У залі прокотилася хвиля легкого сміху. Напруга, яка тримала всіх останні три дні, нарешті почала спадати. 

— Що ж, — підсумував Саша, підводячись. — Підсумок наступний: ми готові до завтра на всі сто відсотків. Кожен із вас зробив неймовірне. Тому на сьогодні роботу закінчено. Всім потрібно відпочити, видихнути й виспатися. Зустрічаємося завтра о дев'ятій ранку.  

Керівники почали жваво збирати речі. Олена швидко закрила свій ноутбук, підійшла до Віки й легенько штовхнула її ліктем у плече:  

— Так, Вікусь, мій мозок офіційно відключився. Мені терміново, просто життєво необхідно з'їсти щось солодке, інакше я впаду прямо тут. Ходімо в кав'ярню внизу? 

Жанна, яка стояла поруч і складала папери в теку, почула це й раптом обернулася:  

— О, солодке? Можна з вами? Бо після цих трьох днів юридичного пекла мені потрібна ударна доза ендорфінів. 

— Звісно, ходімо! — посміхнулася Віка. 

Арсен, який саме влаштовував свої милиці зручніше, наставив вуха:  

— Я теж хочу в кав'ярню. 

Саша, не підводячи очей від свого планшета, коротко відрізав:  

— Ні. 

— Бачите? — Арсен ображено повернувся до дівчат. — Навіть від торта мене ізолювали. 

— Бо ви половину нашого торта з'їсте, — засміялася Олена. 

— Неправда, — гордо скинув підборіддя той. — Максимум дві третини. Роботу зроби — і на вихід. Хоча, знаєте, я вже навіть звик. У мене тепер персональний водій, особистий охоронець і ще й лікар у комплекті. 

Саша нарешті закрив планшет і підійшов до друга: — Не перебільшуй. До лікаря ми тільки їдемо, тебе чекає травматолог. Рухайся вже, триногий, я засумував за власним простором у квартирі. 

— Е ні, почекай! — закрутився Арсен, коли Саша перехопив його під лікоть і спрямував до дверей. — Дівчата, ви б знали, який він зранку!.. 

Саша зупинився і просто мовчки, важко глянув на друга. 

— Арсене. 

— Мовчу, — миттєво здувся той і слухняно пошкандибав до виходу. 

Дівчата провели їх поглядами, стримуючи посмішки, й попрямували до ліфта. 

За кілька хвилин вони вже сиділи в затишній кав'ярні на першому поверсі біля великого вікна. На столі з'явилися три великі шматки шоколадного торта й ароматна кава. Напруга останніх днів нарешті спадала, поступаючись місцем м'якому, спокійному затишку. 

Жанна трохи покрутила в пальцях чашку, дивилася на гарячу запінену каву, а потім несподівано підняла очі на Віку:  

— До речі... Вікторіє, я хотіла вибачитися. 

Віка щиро здивувалася, навіть відклавши десертну виделку:  

— За що, Жанно? 

— Того дня, у середу, коли ти тільки захворіла. Я справді дуже різко й грубо з тобою поводилася в кабінеті. Потім мені було не по собі. 

Віка м'яко усміхнулася й похитала головою:  

— Ну що ти. Якби не ти і хлопці, я б додому взагалі не пішла, так і сиділа б там.