Розділ 15. Елементи стихії 

Робочий день невблаганно наближався до свого завершення. За великим кутовим столом фінансового відділу Віка та Олена вже кілька годин поспіль працювали над новим інвестиційним проєктом компанії. Перед ними лежали роздруківки фінансових моделей, договори, калькулятори й кілька чашок давно холодної кави. 

Олена раптом важко, зі стогоном відкинулася на спинку крісла й міцно потерла кулаками втомлені очі. 

— Ну все, фініш. Якщо я сьогодні ще хоч раз побачу цифру сім у цих таблицях, то напишу заяву за власним бажанням, звільнюся й піду пасти кіз десь у глухому селі в Карпатах. Далі від цивілізації та дебету з кредитом. 

Віка відірвалася від монітора й тихо, мелодійно засміялася: 

— Ну не перебільшуй, Оленко. Нам залишилося зовсім трохи,  останній аркуш перевірити. 

— Трохи? — Олена показово, з жахом подивилася на солідний стос паперів, який ще чекав своєї черги. — Це, по-твоєму, трохи? У тебе якесь викривлене поняття про масштаби роботи, Віко. 

Віка лише загадково усміхнулася й, нічого не відповівши, знову швидко застукотіла по клавіатурі, продовжуючи звіряти складні зведені таблиці. Кілька хвилин у кабінеті панувала відносна тиша, яку порушував лише цей монотонний шурхіт паперу та швидкий стукіт клавіш. 

Раптом Олена заклинила ручку в пальцях і хитро, з прищуром подивилася на колегу: 

— Слухай... а тобі не здається, що в нас в офісі останнім часом якась дивна, лікувально-профілактична атмосфера утворилася? 

Віка здивовано підняла голову: 

— У якому сенсі? Що ти маєш на увазі? 

— Та в прямому! Наш Арсен Ігорович після своєї пригоди взагалі ніби просвітлів. Скоро, здається, в монахи піде й почне цитувати Конфуція в оригіналі. 

Віка знову засміялася, згадавши його ранкові перепалки в кабінеті директора: 

— Ну, це ти вже точно перебільшуєш. Він звичайний жартівник. 

— Я серйозно! — Олена аж подалася вперед, понизивши голос до таємничого шепоту. — Ти просто не чула. Він тепер Жанні на повних правах лекції читає про сенс життя, нерозділене кохання й жіночу самоповагу. Я вчора випадково повз його кабінет проходила, двері були прочинені — так я грішним ділом подумала, що до нас якийсь дипломований психолог із кризового центру завітав. 

— Жанні? — Віка щиро здивувалася, і її рука з олівцем завмерла над папером. — Якщо чесно, мені важко це уявити. Я знаю її зовсім іншою. 

— Це тому, що ти її вже відносно адекватною застала, — Олена тихо засміялася, згадуючи минуле. — А я чудово пам'ятаю її перший рік роботи в компанії. О, це було незабутнє видовище! Одного разу вона примудрилася тричі за один день переодягнутися в різні сукні, бо випадково почула від секретарок, ніби наш Олександр Володимирович любить синій колір на жінках. 

Віка не стримала щирого сміху, прикриваючи рот долонею: 

— Серйозно? Тричі за день? 

— Абсолютно серйозно! А ще якось, на самому початку, вона набралася сміливості й принесла йому в кабінет каву, де зверху на пінці було виведено величезне сердечко з кориці. 

— І як він відреагував? — з цікавістю запитала Віка, уявляючи суворе обличчя шефа. 

— О, це була класика! Директор кілька секунд мовчки подивився на ту чашку, потім підняв на неї свій фірмовий залізобетонний погляд і абсолютно серйозно запитав: "Жанно, підкажіть, це новий корпоративний стандарт оформлення кави чи ви випадково переплутали офіс із кав'ярнею?" 

Віка безсило опустила голову на складені руки, тихо плекаючи від сміху: 

— Ні... Боже, бідна дівчина... 

— Так-так. Вона потім пів дня на третьому поверсі в туалеті плакала й ходила смертельно ображена на весь світ, — Олена ще трохи посміялася, а потім її обличчя стало спокійнішим, навіть трохи задумливим. — А зараз от дивлюся на неї... зовсім інша дівчина стає. Стримана, спокійна, документи почала вчасно здавати. Може, дійсно нарешті за розум взялася й переросла цю дитячу закоханість. 

Віка на мить задумалася, дивлячись на чистий аркуш блокнота. 

— Люди іноді змінюються набагато швидше, ніж нам здається, — філософськи підсумувала Олена. — Особливо коли отримують правильний щирий копняк від життя або хорошу пораду. 

Саме в цей момент розмову жінок брутально перервала природа. За великим панорамним вікном фінансового відділу раптово спалахнула яскрава, сліпуча блискавка, яка на мить освітила весь кабінет неприродним білим світлом. За кілька секунд по шибках із шаленою силою вдарили важкі, перші краплі дощу. Вітер знявся миттєво, підхоплюючи пилюку й розгойдуючи старі дерева на вулиці так, що їхні верхів'я майже торкалися землі. 

Олена здригнулася й озирнулася на вікно: 

— Ого... Нічого собі закрутило. Оце вже серйозна літня гроза починається. 

Віка теж повернулася на стільці, розглядаючи, як стіна води стрімко затягує місто: 

— Схоже на те. Справжній шторм. 

— Так, Вікусь, згортаємося, на сьогодні досить, — Олена рішуче вимкнула комп'ютер і почала збирати сумку. — Я сьогодні машиною, підземний паркінг під боком. Поїхали, я тебе підвезу до самого дому, бо в таку погоду на вулиці робити нічого.