Розділ 14. Шлях до себе 

Ранок у компанії  почався у звичному, напруженому темпі. Жанна з товстою текою документів у руках стрімко лавірувала між кабінетами, встигаючи на ходу відповідати на телефонні дзвінки й виконувати десяток дрібних доручень керівництва одночасно. 

— Жанно! — раптом почувся знайомий, трохи хрипкий голос із напіввідчинених дверей ліворуч. 

Вона зупинилася й зазирнула до просторого кабінету заступника директора. 

— Так, Арсене Ігоровичу? 

— Зайди на хвилину, — Арсен сидів у своєму великому шкіряному кріслі, незграбно поклавши загіпсовану ногу на невеликий м'який пуф. Перед ним на столі лежали відкриті договори, але за виразом обличчя було помітно, що працювати йому сьогодні явно не хотілося. 

— Як справи? — поцікавився він, крутячи в пальцях ручку. 

— Нормально, — коротко відказала дівчина, перекладаючи папку з однієї руки в іншу. 

— Брешеш, — спокійно констатував Арсен, примруживши очі. 

Жанна здивовано, трохи зніяковіло всміхнулася: 

— Чому це я брешу? 

— Бо коли в тебе справді гарний настрій, ти з порога заходиш, світишся й кажеш: "Доброго ранку, Арсене Ігоровичу!" А сьогодні зайшла, наче на ешафот, і видала просто сухе "так". 

Вона тихо, щиро засміялася, опускаючи плечі: 

— Ви вже й такі тонкощі помічаєте? 

— Я взагалі багато чого помічаю в цьому офісі, робота в мене така, — Арсен кивнув на вільний стілець навпроти. — Сідай. 

Жанна слухняно сіла на краєчок стільця, притиснувши документи до грудей. Арсен кілька секунд уважно й серйозно дивився на неї, а потім без зайвих вступів запитав: 

— Ти досі бігаєш за Санею? 

Вона миттєво спалахнула й трохи почервоніла, опускаючи погляд: 

— Ну... чому одразу бігаю? 

— Це не відповідь, Жанно. 

— Подобається він мені, — тихо, але відверто зізналася вона, крутячи пальцями кутик теки. — Дуже подобається. Давно. 

Арсен кілька секунд мовчав, дивлячись на неї з якоюсь батьківською чи то братською турботою. 

— А ти йому? — так само тихо запитував він. 

Жанна зовсім опустила очі, розглядаючи носки своїх туфель. 

— Не знаю... 

— Знаєш, — м'яко, але безкомпромісно заперечив Арсен. 

У кабінеті запанувала важка, густа тиша. Чути було лише віддалений гул офісу за дверима. Арсен глибоко зітхнув і зручніше відкинувся на спинку крісла. 

— От скажи мені чесно, суто між нами... ти справді думаєш, що одного прекрасного ранку наш суворий Олександр Володимирович прокинеться, прийде на роботу, подивиться на тебе й скаже: "Жанна — це жінка всього мого життя, я був сліпий"? 

Вона обурено пирхнула, ображено підвівши голову: 

— Ви що, спеціально з мене смієтеся й знущаєтеся? Мені й так нелегко. 

— Ні, — він уперше за весь час їхнього знайомства говорив абсолютно серйозно, без своєї фірмової іронії чи жартів. — Жанно... не витрачай свою молодість і красу на чоловіка, якому ти в цьому плані не потрібна. Це шлях у нікуди. 

Вона мовчала, ковтаючи підкочену до горла образу. 

— Колись я теж був дурний і зовсім не вмів відпускати те, що мені не належало, — продовжував Арсен, дивлячись кудись повз неї, у вікно. — Потім життя мене трохи... перевиховало. Дало по носі. 

Він іронічно постукав нігтем по твердому білому гіпсу на нозі: 

— Як бачиш, частково навіть буквально перевиховало. 

Жанна мимоволі ледь помітно посміхнулася, напруга трохи спала. 

— Ви ж самі завжди казали, що жінок любите й знаєтеся на них. 

— Любив, — погодився він. 

— А зараз? 

Арсен на мить задумався, підперезавши руки на грудях: 

— А зараз мені іноді здається, що я ніколи в житті їх по-справжньому й не розумів. Усі ці ігри, натяки... — він важко зітхнув. — Знаєш, жінки насправді дорослішають значно швидше за чоловіків. Це факт. Тому зроби мені, старому, одну велику послугу. 

— Яку? — здивувалася вона. 

— Подорослішай швидше, ніж я. 

Вона вражено подивилася на свого керівника, не впізнаючи його в цьому образі філософа: 

— Ви це зараз серйозно кажете? 

— Абсолютно серйозно, Жанно. Не ганяйся за тим, хто тебе вперто не бачить як жінку чи партнера. Це принижує. Краще стань такою людиною, такою особистістю, щоб тебе просто фізично неможливо було не помітити й не поважати. Сама для себе стань цінністю. 

Жанна вийшла з його кабінету сама не своя. Слова Арсена глибоко засіли в її голові, змушуючи прокручувати їх знову і знову. 

Ближче до обіду вона, піддавшись якомусь внутрішньому імпульсу й ніби випадково, підійшла до кабінету генерального директора. Серце калатало десь у горлі. Вона зробила глибокий вдих і постукала.