Розділ 13. Формула довіри 

Понеділок розпочався напрочуд спокійно. Після вихідних офіс поступово повертався до свого звичного, динамічного ритму: телефони  дзвонили без упину в коридорах лунали бадьорі привітання колег, а густий запах свіжозвареної кави вкотре став невід'ємною, затишною частиною робочого ранку. 

Віка саме закінчувала перевіряти складний фінансовий звіт за минулий квартал, коли на її настільний внутрішній телефон надійшов дзвінок. 

— Вікторіє, доброго ранку, — пролунав стриманий, але ввічливий голос Жанни — Олександр Володимирович просить вас терміново зайти до його кабінету. 

— Доброго ранку. Уже йду, — відповіла Віка, відчуваючи, як у грудях злетіла легка хвиля тривоги через слово «терміново». 

Вона швидко закрила кришку ноутбука, взяла робочий блокнот із ручкою й попрямувала довгим коридором до кабінету керівника. Постукавши у важкі скляні двері, Віка обережно прочинила їх. 

— Можна? 

— Заходьте, Вікторіє, — коротко й зосереджено відповів Саша, навіть не підводячи голови від паперів. 

За великим скляним столом, поруч із директором, уже сидів Арсен. Перед ним лежала ціла купа роздрукованих документів, відкритий ноутбук і калькулятор. Заступник нервово перегортав сторінки звіту, раз у раз хапаючись вільною рукою за голову, а його милиці незграбно притиснулися до стіни поруч із кріслом. 

— Маємо серйозну проблему, — без зайвих ліричних вступів сказав Саша, коли Віка підійшла ближче. 

— Наскільки серйозну? — вона зібралася, миттєво перемикаючись на суто професійний тон. 

— Якщо ми не знайдемо причину сьогодні до кінця дня, післязавтра на засіданні перед засновниками виглядатимемо вкрай непрофесійно, — Саша потер перенісся. Його зазвичай бездоганний вигляд сьогодні видавав легку втому. 

Арсен невдоволено, з глухим стогоном відкинувся на шкіряну спинку крісла: 

— Ми вже дві години сидимо й шукаємо, звідки в підсумкових таблицях узялися ці кілька мільйонів чистого збитку. Цифри між філіями просто не сходяться, хоч ти трісни. Магія якась. 

Саша мовчки розвернув свій ноутбук екраном до Віки й посунув його ближче: 

— Подивіться свіжим оком. Можливо, ми замилили собі мізки. 

Вона сіла на вільний стілець, підсунула комп'ютер і почала уважно переглядати складні зведені таблиці. У просторому кабінеті запанувала напружена тиша. Було чути лише, як Арсен уже вкотре нетерпляче й ритмічно постукував пальцями по лакованому столу, видаючи своє хвилювання. 

Минуло кілька хвилин. Віка вчитувалася в кожен рядок, аналізуючи структуру макросів. 

— Олександр Володимирович, можна подивитися минулорічну фінансову модель? — несподівано запитала вона, не відриваючи погляду від монітора. 

— Навіщо це? — щиро здивувався Арсен, призупинивши своє постукування. — Там зовсім інші вихідні дані, ми ж повністю переробили структуру цього року. 

— Просто покажіть, будь ласка, — спокійно наполягала Віка. 

Саша без зайвих запитань перехопив мишку, зробив кілька кліків і відкрив потрібну архівну папку на екрані. 

Ще кілька хвилин Віка в цілковитій тиші порівнювала архітектуру двох документів. Потім вона глибоко видихнула й упевнено, спокійно відсунула ноутбук назад до директора. 

— Знайшла. 

Обоє чоловіків одночасно підняли голови й вилупилися на неї. 

— Помилка у формулі на третьому аркуші, — пояснила Віка, вказуючи олівцем на екран. — Коли система оновлювала зведені таблиці після перезапуску сервера, Excel автоматично підтягнув старий діапазон клітинок із минулорічного шаблону. Через одну-єдину клітинку неправильно розрахувалася амортизація обладнання, а далі ця похибка ланцюговою реакцією пішла по всьому річному бюджету. 

Арсен кілька секунд мовчки, кліпаючи очима, дивився на підсвічений рядок формули, куди вказувала Віка. Потім він важко, зі свистом видихнув і схопився за обличчя: 

— Тобто ми... мало не посивіли... через одну кляту клітинку в таблиці?! 

— Саме так, — ледь помітно стенула плечима Віка. 

Він лише приречено похитав головою, дивлячись у стелю: 

— Я офіційно, усім серцем ненавиджу Excel. Це вигадка диявола для знищення нервових клітин топ-менеджерів. 

Саша, дивлячись на виправлену цифру, яка миттєво повернула баланс у норму, ледь усміхнувся кутиками уст. Напруга в його плечах помітно спала. 

— Зате тепер головна проблема вирішена, — констатував він. 

— Поки ще ні, — м'яко заперечила Віка. — Потрібно вручну перевірити всі пов'язані розрахунки та сусідні вкладки, щоб остаточно переконатися, що через це зсуву більше нічого не «поїхало» в інших відділах. 

— Згоден. Тоді працюємо далі, — зібрався Саша й знову зосередився на моніторі. 

Наступні кілька годин у кабінеті майже не розмовляли. Усі троє повністю занурилися в роботу. Чулося лише безперервне клацання клавіатур, тихий шелест роздрукованого паперу й періодичне невдоволене бурмотіння Арсена, який час від часу тихо, але експресивно сперечався з електронними таблицями, звинувачуючи їх у змові проти нього.