Розділ 11. Новий погляд 

Ранок у квартирі Саші розпочався за звичним графіком — задовго до того, як перші промені сонця торкнулися вікон висотки. Прокинувшись раніше за свого загіпсованого гостя, Олександр Володимирович устиг зробити коротку розминку, прийняти душ і заварити міцну каву. Коли на плиті вже шкварчала яєчня з томатами, з коридору понісся глухий, ритмічний стукіт металу об паркет. 

Арсен, кумедно балансуючи на милицях і тримаючи під пахвою подушку, повільно виповз із гостьової спальні. Волосся було розпатлане, а на обличчі застиг вираз глибокої туги за колишнім безтурботним життям. 

— Саню... Життя абсолютно, катастрофічно несправедливе до красивих чоловіків зі зламаними ногами, — замість привітання прокректав він, важко опускаючись на стілець біля кухонного острова та витягуючи загіпсовану кінцівку. 

— Красиві чоловіки самі винні, якщо лізуть куди не треба, — спокійно відгукнувся Саша, розливаючи каву по чашках. — Спочатку до киплячої кави, а потім — до чужих жінок. Тобі ще пощастило, що Вікторія виявилася стриманою дівчиною. На її місці інша могла б і гарячий чай на твою здорову ногу вилити. Для симетрії. 

— Ой, та ладно тобі, не починай зранку, — відмахнувся Арсен, але каву прийняв із вдячністю. 

Вони сіли снідати. Кілька хвилин на кухні панувала тиша, порушувана лише тихим цоканням вилок. Саша помітив, що друг сьогодні напрочуд задумливий. У його очах не було звичної іскри офісного авантюризму. Нарешті Арсен відставив чашку, сперся підборіддям у долоні й несподівано тихо промовив: 

— Саню... Знаєш, я сьогодні вночі майже не спав. Думав багато. 

— Це вже насторожує, — ледь помітно посміхнувся Саша, не відриваючись від сніданку. — Зазвичай твої нічні роздуми закінчуються покупкою нового мотоцикла або поїздкою в інше місто. 

— Та я серйозно, не перебивай, — Арсен зітхнув і відвів погляд у вікно, де починався тихий заміський ранок. Настала коротка пауза. — Коли я вперше побачив Вікторію в офісі... Ну, грішним ділом подумав, що це просто ще одна красива жінка. Думав, покручу хвостом, додам її до своєї чергової «колекції». Мене взагалі після Каріни, знаєш, постійно тягне в це безглузде жіноче тепло. Шукаю щось, сам не знаю що. 

Він замовк, збираючись із думками, а потім продовжив зовсім глухим голосом: 

— А вчора... Коли вона дивилася на мене там, у кабінеті, і отак тихо, але залізно попросила відпустити її руку... Саню, мені вперше за багато років стало по-справжньому соромно за самого себе. Прямо до печії в грудях. 

Саша відклав прибори, уважно подивився на друга, але промовчав, дозволяючи йому виговоритися. 

— От згадай мене, коли ми тільки познайомилися, — Арсен сумно всміхнувся, зустрівшись із ним поглядом. — Ти тоді почав створювати компанію, був ще зовсім зелений. Я приїхав знайомитися, а знайшов єдиного вірного друга. Ми ж вечорами зависали разом, знайомилися з дівчатами... Але згадай, я ж ніколи не був твариною. Не кидався ні на кого. Побачення, квіти, якісь цукерки, розмови до ранку — усе було як у нормальних, адекватних людей. А потім... Потім була Каріна. Два роки, Саню. Я вже навіть обручку купив, у сейфі тримав. Ти ж знаєш. 

Саша мовчки кивнув. Він добре пам'ятав той період, коли Арсен світився від щастя і збирався осісти. 

— І що в результаті? — Арсен важко, із хрипом видихнув, і в його голосі прорізався старий біль. — Вона зрадила мені. І навіть не по п'яні, не випадково на якійсь вечірці. Просто зрадила. З якимось випадковим таксистом, до якого сіла після сварки зі мною. Мене тоді ніби перемкнуло, розумієш? Зламався якийсь внутрішній запобіжник. Уже пів року живу по клубах, обличчя міняю щотижня. Мені там скоро прописку дадуть. І ось учора  лежу, дивлюся на цей клятий білий гіпс і думаю: може, ця зламана нога — мені якийсь знак зверху? Ну, щоб зупинитися. Почати все спочатку. Взятися нарешті за розум. 

Він знову замовк, крутячи в пальцях порожню чашку. 

— Ми ж не молодшаємо, Саню. Гроші є, компанія росте, авторитет є. Але приходиш увечері додому... а там пусто. Хоч вовком вий на ті дорогі стіни. 

Саша мовчав кілька секунд, перетравлюючи почуте. Потім на його обличчі з'явилася м'яка, тепла посмішка. 

— Не знаю, що саме на тебе так сильно впливає, Арсене, — тихо мовив він. 

— А що? — підняв брови друг. 

— Ну, варіантів кілька. Або цей важкий гіпс перекрив тобі доступ до поганих думок... — Саша зробив паузу, примружившись. — Або на тебе так діє аура мого дому. 

— Дуже смішно, — буркнув Арсен. 

— Або... — Саша витримав ще одну, більш вагому паузу. — В нашому аналітичному відділі працює колишня викладачка і вчить тебе, як студента розуму. Бо тебе, друже, явно хтось зараз дуже успішно перевиховує. 

Арсен раптом голосно, щиро розсміявся, і ця напруга, що панувала на кухні, вмить розсіялася. 

— Хотілося б вірити, — уже серйозніше додав він. — Але якщо чесно... Головне, щоб у старості було кому принести мені ту кляту склянку води. 

— До старості тобі ще далеченько, — посміхнувся Саша, підводячись з-за столу. — Навколо повно нормальних дівчат. Навіть у сорок років люди спокійно створюють чудові сім'ї. 

Арсен подивився прямо на нього, і його погляд став напрочуд проникливим: