Розділ 10. Межі та нові початки 

​ Віка швидко повернулася до свого кабінету, щільно зачинила скляні двері й одразу опустила жалюзі, відгороджуючись від усього світу. Серце все ще скажено калатало в грудях, а пальці злегка тремтіли. Вона безсило опустилася у своє робоче крісло, вперлася ліктями в стіл і закрила обличчя долонями. На моніторі продовжували миготіти складні фінансові графіки, але працювати зараз вона просто не могла — цифри розпливалися перед очима. 

​ Вона не плакала. Усередині вирувала зовсім інша емоція — глуха, гаряча злість. Найбільше її обурював навіть не сам факт цього несподіваного, зухвалого дотику до її зап'ястка, а те, з якою легкістю Арсен вирішив, ніби має якесь право отак просто взяти і порушити її особисті кордони. Тільки тому, що він заступник директора? Чи тому, що звик отримувати все, що заманеться? 

​ У голові хаотично крутилися думки. «Чи варто розповісти про все Саші? А раптом це якось негативно вплине на моє становище в компанії? Може, я взагалі перебільшую, і це був просто дурний, невдалий жарт?» — промайнуло на мить, але Віка одразу ж суворо зупинила сама себе: «Ні. Жодних виправдань. Це було пряме порушення моїх меж, і я маю повне право злитися». 

​ Минуло близько десяти хвилин, поки їй нарешті вдалося трохи вгамувати подих. Раптом у двері тихо й виважено постукали. 

​ — Можна? — почувся знайомий, низький голос. 

​ Двері прочинилися, і до кабінету зайшов Олександр Володимирович. Він одразу ж помітить її напружену поставу, міцно стиснуті губи та надмірну блідість. Саша зупинився біля столу, уважно вдивляючись у її обличчя. Настала коротка, важка пауза, яку він вирішив розрядити своїм звичним, злегка сухим гумором: 

​ — Памперс Арсену змінив. Пацієнт житиме, хоча процес евакуації кави виявився болючим. 

​ Віка мимоволі пирхнула і не стримала легкої, щирої усмішки. Напруга в плечах трохи спала. Побачивши це, Саша миттєво став серйозним, а його погляд пом'якшав. 

​ — Я прийшов попросити вибачення за те, що сталося, — тихо, але впевнено промовив він. 

​ Віка здивовано підняла на нього очі й похитала головою: 

​ — Олександре Володимировичу, вам абсолютно нема за що вибачатися переді мною. Це був не ваш вчинок, і ви за нього не відповідаєте. 

​ — Не мій, — погодився Саша, заклавши руки в кишені. — Але Арсен працює в моїй компанії, він мій заступник і... мій друг. Тому я відчуваю відповідальність за те, що відбувається в цих стінах. І зараз я можу пообіцяти вам тільки одне — подібного більше ніколи не повториться. Я про це подбаю. 

​ — Дякую, — щиро відповіла Віка, відчуваючи, як клубок у горлі остаточно зникає. Її було неймовірно приємно чути ці слова, а головне — відчувати його реальну підтримку. 

​ Щоб розрядити атмосферу, розмова сама собою трохи перейшла на іншу тему. Саша злегка посміхнувся, згадуючи деталі нещодавнього хаосу: 

​ — Досі не можу повірити... Я навіть не підозрював, що Маргарита щодня носить Арсену домашні обіди в термосумці. Він так ретельно це приховував, наче це якась державна таємниця. 

​ — Вона дуже хороша людина, — тепло відгукнулася Віка, згадуючи їхню розмову в коридорі. — Турботлива, щира. Вона просто пожаліла його. 

​ Саша уважно подивився на Віку, затримавши на ній свій глибокий погляд. Після невеликої, промовистої паузи він тихо відповів: 

​ — Ви теж. Дуже хороша людина, Вікторіє. 

​ Віка від несподіванки трохи ніяковіла, відчуваючи, як до щік підступає легкий рум'янець. Вона опустила очі й тихо, але щиро вимовила: 

​ — Дякую, Олександре Володимировичу. 

​ — Вдалого закінчення дня, — Саша ледь помітно кивнув, тепло посміхнувся, після чого розвернувся й вийшов із кабінету. 

​ Не встигла Віка остаточно оговтатися від цієї розмови, як масивні двері знову відчинилися, і всередину буквально влетіла стривожена Олена. Її очі горіли від поєднання цікавості та явного хвилювання. 

​ — Ну що там у вас сталося?! — з порогу випалила вона, сідаючи на стілець навпроти. — Спочатку Арсен волав на весь поверх так, ніби його живцем у котлі варили. Потім ти вилетіла з його кабінету з таким виглядом, наче готова когось убити. Потім туди забіг бос із виразом обличчя термінатора. А тепер він щойно вийшов від тебе... Я вже собі в голові такого напридумувала, що ледь досиділа до кінця обіду! 

​ Віка глибоко зітхнула і коротко, без зайвих емоцій переказала подрузі всю хронологію подій: від пролитої кави до невдалого випаду Арсена з милицею. 

​ — От же ж скотина! — обурено вигукнула Олена, ляснувши долонею по столу. — Ну нічого собі! Користується тим, що хворий і немічний! Треба було його тією ж милицею по загіпсованій нозі перетягнути! 

​ — Ну, не треба так радикально, — уже значно спокійніше відповіла Віка. — Він справді перейшов межу. Але, здається, після появи Саші вже й сам усе чудово зрозумів. Принаймні, я сподіваюся на це. Давай краще повернемося до звітів, у нас там ще незакритий баланс по залишках. 

​ Олена ще трохи побурчала для порядку, але згодилася, і залишок робочого дня минув у звичному, спокійному темпі. 

​ Година за годиною пролетіли непомітно, і офіс почав поступово порожніти. Працівники збиралися додому, вимикаючи комп'ютери та ділячись планами на вечір. Віка теж зібрала свої речі, одягла сумочку на плече і вийшла в центральний хол до ліфтів.