Розділ 7. Вихідні без регламенту 

У п’ятницю ввечері Олена Анатоліївна, як і обіцяла, довезла Вікторію прямо до під’їзду її будинку. Заглушивши мотор, вона швидко написала щось на клаптику паперу і простягнула Віці. 

— Тримай, це моя адреса. Чекаю на тебе завтра після другої, — Олена тепло посміхнулася. — І навіть не здумай зранку підриватися по будильнику! Тобі треба відіспатися за весь цей божевільний тиждень. Побачимося! 

Віка подякувала, вийшла з машини і попрямувала до квартири. Прийнявши гарячий душ, вона нарешті забралася під ковдру. Тіло гуділо від приємної втоми, а в голові прокручувалися події останніх днів. Вона згадала свій виступ на нараді, поважний кивок Олександра Володимировича, а потім — нахабну, але таку звичну посмішку Арсена біля ліфтів. Усе це здавалося сценами з якогось фільму, де вона несподівано отримала головну роль. Віка заплющила очі, відчуваючи, як тривога останніх місяців повільно розчиняється. Здається, чорна смуга звільнень і розчарувань нарешті закінчилася. «Невже почалася біла смуга?» — промайнула остання думка, перед тим як вона провалилася в глибокий, спокійний сон. 

Суботній ранок зустрів її тишею, сонячним промінням на підлозі та ароматом неспішно звареної кави. Провівши першу половину дня в абсолютній млості, Вікторія відчула, як до неї повертається тонус. Повна сил і енергії, вона викликала таксі і вже по обіді натискала кнопку дзвінка на дверях Олениної квартири. 

Олена відчинила майже одразу, при повному параді: ошатна сукня, вечірній макіяж і блиск в очах, якого Віка ніколи не бачила в офісних коридорах. 

— Нарешті! — вигукнула вона, затягуючи гостю до коридору. — Знайомся, це мої розбійники. Аліса, їй п'ять, і Максим — наш тринадцятирічний підлітковий бунт. Діти, це Віка. Вона сьогодні головна. 

Поруч із нею з'явився її чоловік, тримаючи в руках дві невеликі дорожні сумки. Подружжя буквально випромінювало передчуття свободи. Олена швидко, наче боялася, що вони передумають, випалила свій план: спочатку кіно, потім довга прогулянка набережною, а на фінал — готель із шикарним рестораном. 

— Головне правило цих вихідних, — змовницьки підморгнула Олена, взуваючи туфлі, — жоден із нас не має навіть дивитися в бік плити чи сковорідки. Все, ми побігли, бо запізнимося! Будьте слухняними! 

Двері закрилися. Віка залишилася у великій світлій вітальні сам на сам із двома парами очей, які вичікувально на неї дивилися. Вона на мить згадала своїх студентів, але одразу відкинула цю думку — тут академічний тон не спрацює. 

— Ну що, банда, — Віка весело плеснула в долоні. — Чим будемо займатися? Які пропозиції? 

Діти перезирнулися. Максим, як старший, взяв на себе роль головного. 

— Ми хочемо на дитячий майданчик. І ще... щоб ви купили нам запас цукерок на рік у найближчому супермаркеті. 

Віка розсміялася, дивлячись на серйозне обличчя хлопця. 

— Ого! А не злипнеться від річного запасу? Давайте домовлятися: майданчик — гарантовано, а замість гори цукерок, від яких болітимуть животи, я куплю вам по одному  морозиву. Згодні? 

Аліса радісно застрибала на місці, і навіть Максим, намагаючись зберегти солідність, задоволено кивнув. 

Вже за півгодини вони були на великому майданчику в сусідньому парку. Віка й уявити не могла, скільки енергії в цих дітях. Її доводилося одночасно розгойдувати Алісу на гойдалці, слідкувати, щоб Максим не звалився з найвищої гірки, витирати комусь руки вологими серветками, подавати воду і відповідати на сотні запитань. 

— Віко, сильніше! — дзвінко кричала Аліса, злітаючи на гойдалці. — Ще сильніше! 

Віка штовхала гойдалку, ловлячи себе на думці, що їй неймовірно добре. Діти були такими щирими, їхні емоції — непідробними. У цьому хаосі не було жодних прихованих мотивів чи корпоративних ігор. Просто чиста радість. 

— Ой, яка у вас чудова дівчинка! — раптом пролунав голос рядом. Віка озирнулася і побачила старшу жіночку, яка сиділа на сусідній лавці і з усмішкою спостерігала за ними. — Ви така молода мама, а он і старший уже який великий! 

Віка відчула, як щоки спалахнули. 

— О, ні-ні, що ви, — ніяково посміхнулася вона, поправляючи волосся. — Я не мама. Я просто подруга, сиджу з ними на вихідних. 

Жінка добродушно кивнула, але Віка ще довго відчувала тепло від цих слів. 

Коли сонце почало сідати, фарбуючи небо в рожеві відтінки, втомлені, але щасливі діти нарешті погодилися йти додому. Віка відправила їх по черзі у ванну купатися і переодягатися, а сама взялася за приготування простої вечері. 

Аліса прибігла на кухню першою у піжамі з єдинорогами. 

— Я буду допомагати! — гордо заявила вона, хапаючи зі столу жменю столових приборів. Проте маленькі рученята не втримали ваги, і ложки з виделками з гучним брязкотом полетіли на кахель. 

Дівчинка злякано закліпала очима, але Віка лише розсміялася і почала збирати прибори. 

— Знаєш, — зітхнула Аліса, вилазивши на стілець, — я, мабуть, краще просто посиджу. А якого кольору твій улюблений динозавр? 

Поки Віка серйозно обмірковувала відповідь про зеленого диплодога, на кухню зайшов Максим. Він налив собі соку, сперся ліктями на стіл і уважно подивився на гостю.