Розділ 3. Кулуарна макроекономіка 

О дев'ятій ранку Вікторія вже стояла біля скляних дверей кабінету відділу кадрів. Оформлення документів пройшло дивно швидко — без зайвої бюрократії, яка зазвичай місяцями тягнулася в університеті. Їй видали іменну пластикову картку-перепустку та провели до робочого місця на передостанньому поверсі. Величезний, залитий світлом опенспейс вражав: десятки моніторів, тихий гул голосів, шелест паперів і запах дорогої кави. Але Віка гостро відчувала на собі оцінюючі, насторожені погляди нових колег. Для них вона була темною конячкою, яка з'явилася нізвідки за особистим розпорядженням генерального. 

Половина дня минула за вивченням внутрішньої системи компанії. А вже пообіді на її робочий стіл прийшло сповіщення: «Генеральний директор чекає на вас у кабінеті 401». 

Віка глибоко вдихнула, вирівняла спину і піднялася на верхній поверх. Коли вона переступила поріг кабінету, Олександр стояв біля великого стола, переглядаючи якісь роздруковані графіки. Без піджака, у темно-сірій сорочці з закоченими до ліктів рукавами, він виглядав ще більш зосередженим і владним. 

— Проходьте, Вікторіє, сідайте, — спокійно, не підводячи голови, промовив він. 

— Дякую, Олександре... — вона на мить затнулася, згадуючи повне ім'я з документів, які підписувала зранку, — Олександре Володимировичу. 

Саша від несподіванки відірвався від паперів і на секунду завмер. Потім куточок його губ ледь помітно сіпнувся вгору, а в карих очах блимнула змішана з подивом іронія. 

— «Олександре Володимировичу»? — перепитав він, обходячи стіл. — Давайте залишимо це для офіційних пресрелізів. Тут ми працюємо на інших швидкостях, тому просто — Олександр. Або Саша, якщо ми не на публіці. 

Він сів на край столу, схрестивши руки на грудях, і його тон став суто діловим:  

— Ваша перша задача — провести повний аудит ризиків за новим логістичним напрямком на закордонний хаб. Мені потрібні не сухі цифри з підручників, а реальні загрози, які ви бачите. Термін — до завтрашнього вечора. Впораєтеся? 

— Так, Олександре. Я вже почала переглядати вхідні дані, там є кілька сумнівних правових зон, — чітко відповіла вона, відчуваючи себе у своїй тарілці, коли мова заходила про роботу. 

— Чудово, — Саша кивнув, але потім його погляд став серйознішим, а голос знизився на октаву. — І ще одне... поза роботою. Я помітив, як учора на вас дивився Арсен. Хочу попередити: він не студент, Віко. Він дорослий, хитрий чоловік, який звик отримувати все, що забажає. Не дозволяйте йому забивати вам голову своїм іноземним шармом. 

З цими словами Олександр повільно підвівся на повний зріст. Стоячи всього за півтора метра від нього, Віка знову відчула колосальну різницю в їхніх масштабах. Його метр дев'яносто зросту, широкі спортивні плечі та важкий, залізний погляд випромінювали таку первісну, тваринну силу, проти якої її витончена, тонка фігура здавалася крихкою порцеляною. Цей контраст застав її зненацька, змусивши серце забитись швидше. 

— Я вмію бути обережною, Олександре, — тихо, але гордо відповіла Віка, підводячись зі стільця. — Дякую за попередження. Я піду працювати. 

Вона кивнула і швидко вийшла з кабінету, відчуваючи, як по спині пробігли дивні дрижаки. 

Повернувшись до свого столу, Віка занурилася у цифри. Ближче до шостої вечора, коли офіс почав повільно порожніти, біля її перегородки зупинилася жіночка років сорока. Вона мала приємну, теплу посмішку, м'які риси обличчя і виглядала дуже затишно на тлі загального суворого дрес-коду. 

— Привіт! Я Олена, з бухгалтерського обліку, — привітно мовила вона. — Бачу, ти сьогодні цілий день з цих паперів голови не піднімаєш. Рада знайомству! Чи не хочеш після роботи випити кави тут, у кав'ярні за рогом? А то в нас тут такий тераріум, що новеньким без путівника важко. 

Віка посміхнулася у відповідь, відчуваючи щире полегшення від людського тепла.  

— Привіт, Олено. Я Віка. І від кави я точно не відмовлюся. 

Вже за п'ятнадцять хвилин вони сиділи за невеликим столиком біля вікна в затишному кафе. Олена зробила ковток свого капучино, хитро зазирнула Віці в очі й почала розмову без зайвих прелюдій: 

— Ну, розповідай, як тобі наш «Олімп»? Ти хоч знаєш, у яке гніздо потрапила? Наші офісні дівчата вже весь день перемивають тобі кістки, бо тебе сам Коваль привів. 

— Я помітила погляди, — зітхнула Віка. — Мені просто запропонували роботу після того, як я допомогла розібратися з учорашнім форс-мажором. 

— О, то ти та сама рятівниця мільйонів! — прошепотіла Олена, подавшись уперед. — Тоді слухай мене уважно і запам'ятовуй, бо тут змії ще ті. По-перше, Арсен. Наш закордонний принц і співвласник. Красунчик, ловелас, жодної спідниці в цьому місті не пропускає. Якщо почне крутитися поруч і співати свої солодкі балади — одразу вмикай холодний душ. Він пограється і забуде, а тобі тут працювати. По-друге, Саша... Олександр Володимирович. Ну, він у нас відлюдник. Про його особисте життя ніхто нічого не знає, робота — його єдина пристрасть. На очі йому краще без діла не потрапляти, у гніві він страшний, хоча справедливий. 

Олена озирнулася і стишила голос до мінімуму: 

 — Але найбільше остерігайся Жанни. О, це чорняве стерво з юридичного відділу. Їй років двадцять, мізків як у ракушки, зате амбіцій — до неба. Вона за Сашу готова вбити будь-кого, вважає себе майбутньою господаркою його життя. Знаєш, як вона сюди потрапила? Вона племінниця однієї старої, яка є якоюсь там далекою сьомою водою на киселі для Арсена. 

— І Арсен її тримає через це? — здивувалася Віка. 

— Не просто тримає. Саша взагалі дітей і всяких стажерів терпіти не може, він Арсену прямо сказав: «Вижени цю ідіотку, вона тільки папери псує». Але Арсен встав за неї горою. Виявляється, коли Арсен був підлітком, він якось втік з дому через черговий скандал із батьками. На нього в якомусь приватному секторі напала зграя бродячих собак. Так от, ця сама бабця, Жаннина родичка, не злякалася, вискочила з лопатою, відбила хлопця і виходила його у себе на дачі. Арсен той випадок на все життя запам'ятав. Він їй так сильно вдячний за порятунок, що тепер тягне її дурну племінницю на своїх плечах, попри всі протести Саші. Тож Жанна почувається тут недоторканною. І повертаючись до тебе... сьогодні Жанна бачила, як ти виходила від Саші. Повір мені, її погляд міг би спопелити весь наш хмарочос. Будь дуже, дуже обережною, Віко.