Розділ 8

Коли я повернувся у кімнату то зауважив що Катя стоїть перед вікном та розглядає все. Вона подивилася на мене повернувшись.

— О, я саме на тебе і чекала, — сказала вона посміхнувшись, а я запитально підняв брову сідаючи на ліжко.

— І? Я тут. Цікаво для чого знову тобі потрібен.

— Ти не хочеш піти у ліс? 

Я хмикнув.

— Із задоволенням тебе там закопаю.

Посмішка на обличчі Каті впала.

— Погані в тебе жарти, — сказала вона склавши руки на грудях.

Я знизив плечем і ліг на ліжко 

— Вони в мене прекрасні. Просто був це не жарт. 

Я глянув на неї коли вона закотила очі.

— Тоді це взаємно.

— Ні, — я похитав головою.

— Ні? — перепитала вона, — Вважаєш що я не спроможна це зробити?

Вона сіла поруч склавши руки на грудях. Я піднявся опинаючись навпроти неї не міг стримати посмішку коли її погляд опустився на мої губи.

— Я не вважаю що ти неспроможна. Ти просто цього не зробиш.

— А що мені заважає?

Вона підняла брову наче кидаючи виклик. Я хмикнув і зменшив відстань між нами.

— Дивися сюди, і запам'ятовуй, — сказав я, — Це ти затіяла свою гру. І я в ній твій пішак. Тобі заважаю я. Тому що без мене твоя гра провалиться. Це я потрібен тобі, а не ти мені. 

Катя

Після того як піднялася у кімнату, зрозуміла що мені знову нудно. Ми з дівчатами обійшли територію, але залишили ліс. Мабуть, Влад мав рацію. Я з тих людей хто і в будинку може заблукати, а не те що в лісі. Але він все ж манив мене. І я хотіла в ньому побувати. Напевно, саме упередженість і те, що одній страшно туди іти діяли як заохочення. 

Коли Влад зайшов у кімнату я запропонувала цю ідею. Здавалося, він уже принаймні не злиться на мене і ми наче подружилися. Але...його жарт про закопання не спрацював належним чином. 

Зараз він сидить в міліметр від мене. Я не можу стриматися, щоб не опустити погляд від його очей до губ. Вони надто близько. Попри те, що ми ''одружені'' поцілунку в губи не було. На весіллі йому вдалося все обіграти, а при вітанні це був навіть не дотик щоками. 

Я згадала про поцілунок з братом Андріана. По тілу пройшлися мурахи, але я не поворушилася. Ні, він не може просто  зараз з'явитися в моїй голові. 

— А що мені заважає? — спитала я на його репліку. Здалося образливим що він вважає, наче я не спроможна втілити його ''жарт" в життя'. Я зауважила як він прикусив кутик нижньої губи, а тоді присунувся ще ближче. Його подих обпік мої губи.

— Дивися сюди, і запам'ятовуй, — сказав він, — Це ти затіяла свою гру. І я в ній твій пішак. Тобі заважаю я. Тому що без мене твоя гра провалиться. Це я потрібен тобі, а не ти мені. 

Після цього хлопець посміхнувся, а я не стрималася, щоб не стиснути свої руки в кулак. Я різко встала і підійшла до вікна. Чому? Чому в момент коли мені тільки починає здаватися що все не так і погано він все руйнує? Я почула як він піднявся і повільно почав підходити. Риси його обличчя відбилися у темному вікні. По той бік місто засинало. 

— Ти чудово знаєш що не можеш мені нічого зробити. Бо це все зіпсує. Навряд чи знайдеш іще когось такого дурного як я.

— Ти не дурний, — тихо сказала я.

— О, так. Вважаєш адекватна людина повелася б на таку гру.

Я повернулася до нього обличчям.

— В тебе не було вибору, — сказала я.

Влад тихо хмикнув.

— Знаєш, не ставила б ти мені ті умови я подумав би що тобі шкода.

— Можливо це справді так, — сказала я на децибел збільшуючи тон. Невже я стала для нього монстром? — Думаєш мені подобається це все?

— Так! — перебив він мене, — Якби не подобалося ти б не почала це все. Катя, не грай жертву. Після такого вчинку ти вже далеко не та добра менша сестра Макса. У моїх очах ти тепер...

Він затнувся. Я прикусила нижню губу, щоб стримати розпач.

— Хто? — спитала я тихо. — Хто я для тебе тепер?

— Ти...просто чудовисько.

Я не стримала смішка і повернулася назад до вікна.

— А ти питав чому я це зробила? Намагався зрозуміти? 

— Навіщо? Навіщо мені намагатися тебе розуміти, Катя? Я зрозумів вже єдине. Ти далеко не та котрою здавалася. 

Я нічого не відповіла. Хоча бажання було. Але наша суперечка не закінчилася б. І що у висновку?

— Чому тоді ти поїхав сюди? Я ж чудовисько, — сказала я знизивши плечем, — Навіщо терпіти мене цілих 7 днів? Вдавати це все?

— Ти змушуєш мене вдавати ''це все'' наступні три роки

Я побачила як він розвертається і зникає у дверях. Я закрила очі. А можливо, в його словах є сенс? І чи взагалі, правильно те що я затіяла? І для кого це все? Я роблю напевно тільки собі гірше...

Через пів години я пішла в душ і лягла під ковдру закутавшись у неї та підтягнувши ноги до себе. Де він знову подівся? І чому я взагалі хвилююся за Влада? 

Я вимкнула світло і дивилася в темне вікно за яким з'являлися зорі. Спати взагалі не хотілося. Нарешті двері позаду мене відчинилися, а тоді у ванну зайшли. Я потягнулася до телефона під подушкою. Пів дванадцята... Поставивши його назад на місце важко видихнула. Можливо, варто щось міняти? 

Нарешті він вийшов із ванної і я затримала дихання відчуваючи як матрац прогинається. Від нього віяло холодом. По тілу пройшлися мурахи. Я хотіла сказати ''Вибач'', але це застрягло десь між мозком і язиком утворивши тишу натомість. Врешті я відчула як він повернувся. Через те що ліжко було не достатньо велике, між нами було тільки декілька сантиметрів відстані. Я відчула його спокійний подих. Невдовзі він заснув. Я закрила свої очі та невдовзі також нарешті поринула у сон. 

***

— Ну ви серйозно? Скільки можна спати? Сніданок пропустите, — почула крізь сон голос Стаса, а тоді відсторонено відповідь Влада.

— Ідіть без нас.

Я посміхнулася. Таке мені подобається. Я ще більше притиснулася до подушки котру обіймала і піднявши голову спробувала позбутися волосся котре впало на саме обличчя.