Розділ 9

Як тільки побачила з вікна моєї кімнати, що гість покинув маєток, тягар впав з серця. Швидко написала Гаррі, щоб зайшов до мене. Він укладав угоди краще ніж я. На це він і помічник. 

Тож, я чимшвидше хотіла дізнатись, як все пройшло і про що суто вони домовились. Маркес, зрештою, моя права рука.  

Злякалась залишитись й не хотіла заважати, в цих справах я не розуміюсь, тому годину вичікувала у своїй кімнаті. Хотілось сказати, що у мене не було вибору, але ще там мені крутило живіт від прихованих переживань. Завжди маю показувати себе з кращої сторони, а не оце все. 

Через якісь пару хвилин очікувань чоловік стояв на порозі. Його вигляд був педантично незмінним, в погляді звична пустота. Неначе, ми не вклали угоду, яка врятує наркокартель. Навіть якщо я припустилась помилки Гаррі нічого не сказав. Мені самій це потім вигрібати, буде уроком. 

— Ну і як? — нетерпляче спитала. 

Тіло починало свербіти від страху й очікувань, а чоловік був, як завжди, непроникний. 

— Усе добре. Угода підписана. Залишив усі папери на столі для ознайомлення. — Гаррі зробив паузу. — Єдине... Хантер згадав твою сестру. Попросив, щоб я передав, оскільки ти так швидко пішла і він не встиг особисто. 

Так-так, удала, що в мене важливі уявні справи. Проте я напружилась, це не до добра, що він згадав неї.  

— Що передав? — голос став серйознішим, попри те, що я її не знала належним чином, це хвилювало. 

Вона одна з небагатьох моїх родичів. Мати померла, батько невідомий. Залишились тільки Пруденс і Гаррі.  

— Спитав, чи ти давно з нею бачилась. 

Миттю поглянула у вікно, починало темніти. Моя параноя кричала, що він досі спостерігає, насміхається, хоча це неможливо. Це не могло бути просто так, точно не з ним, він, беззаперечно, гарний, але підозрілий. Не довіряла йому.  

— Про всяк випадок, дізнайся чи з Пруденс Гарді все добре, але не питай напряму, це я і сама можу зробити. Відстеж її або ще щось. Відчуваю, він це не просто так сказав, але краще перевір. 

— Як скажеш. — помічник миттю пішов виконувати прохання. 

Невідомість з’їдала зсередини. А я не заспокоюсь, поки Маркес не прийде і не скаже, що з нею все гаразд. Хантер умів навіювати страх. Тинялась по кімнаті зі сторони в сторону, не знала чим себе зайняти.  

Через невідомий мені час вискочила в коридор, мені необхідно було знайти Гаррі, якнайшвидше хоч щось дізнатись. Та на коридорі Маркес вже йшов до мене. Його обличчя стабільно нічого не виказувало, але десь на краю зіниці спалахнула стурбованість, проте можливо мені здалось. Тому ще нічого не було зрозуміло. 

— Ну що там? — пальцями нервово перебирала тканину корсета. 

— Вона в лісі. І не думаю, що по гриби. Її телефон зафіксований на одному місці, не рухається. — чоловік щось шукав у моїх очах, ніби, вперше не розумів, що я робитиму далі. 

"Якого біса?" — пронеслося в голові. 

— Скинь координати. Я перевірю. — як ніколи була рішуче налаштована. 

— Туди трохи є що їхати. Попереджаю. 

— Це не має значення.  

Мені надіслали координати. Якщо мій маєток стояв на краю міста, то це було ще дальше. Швидко спустилась в зал. На гачку висів мій чорний плащ, який більше нагадував мантію. Вже наближався вечір, не вартувало нехтувати цим.  

Спустилась у підземний гараж по машину. Цього разу обрала Alfa Romeo Giulia в чорному кольорі, який пречудово маскувався в сутінках. Не хочу опинитись поміченою.  

Повільно виїхала, цього разу обережність була пріоритетом. Я втупила погляд в дорогу і так минуло пару годин, жодних лишніх рухів. Не помітила, як на зовні вже встигло остаточно стемніти. Сподіваюсь, це хоч якась користь від мого існування. Майже ніч, я приїхала. Вийшла на дорогу й мене обдуло холодним вітром, обхопила себе руками. 

Мені перехопило подих, ступаючи темними стежками лісу. Я боялась, після перших кроків гілки хрустіли у мене під ногами, тож надалі йшла обережно, стараючись бути практично невагомою.  

Крок за кроком я простувала вглиб лісу. І єдине на що я сподівалась, що це не пастка. Що він би не посмів такого зробити зразу після угоди. Зрозуміла, що попри наявність величезної охорони я тут сама. Варто почати користуватись привілеями. 

І таки знайшла її. На мокрій землі лежала завернута калачиком Пруденс, навіть в темряві могла бачити її нові синяки від побоїв... я застигла. Що блять? Покидьок кончений.  

На оголених руках, обличчі й там де одяг не прикривав шкіру. Одежа в крові, де-не-де ще навіть свіжій. Чорне волосся злиплось, скуйовдилось, мені б довелось розчісувати його вічність. А один з пальців був неприродно вигнутий. Мене перекосило, жахливе видовище, яке як ніколи добре може описати людину. 

Я не могла більше дивитись. Підхопила сестричку на руки, попри жар синців її тіло було холодне, вона сіпнулась, напевно, надавила на болюче, але більше не видавала ніяких звуків і не рухалась. Це страшно. Однак мене заспокоював факт, що я могла чути її уривчасте дихання.  

Неспішно несла поміж ялинок й дерев. Чудо, що мої м’язи на таке здатні, але Пруденс мініатюрна дівчина. 

Ще трохи, подумки вгамовувала себе. Пару метрів і я дійшла до автомобіля. Як змогла делікатно вклала сестру на заднє сидіння. Досі не розуміла, що я тут роблю. 

Завжди любила їздити вночі, але цього разу я чимдуж хотіла додому, просто, щоб це все закінчилось. Закінчився цей кошмар. Я не готова до такого, до таких подій, не готова до жодної зі своїх відповідальностей. Вбийтесь. 

Щоразу дивилась на годинник, хвилини набігали з неприродною швидкістю. Без поняття, як я доїхала до маєтку Морісів. У неї є Дерек, попри все, вона не моя відповідальність. Думки розбігались у різні сторони. Однак я в першу чергу була стомлена. Обережно витягнула з машини й понесла до кованих воріт домівки. Недалеко ходили охоронці, чи то покоївки, без різниці. Треба було передати їм. 

Йшла з опущеною головою, щоб мене не впізнали під покровом ночі. Героїзм не для мене, знайдіть когось кращого на цю роль.