Розділ 6

Сен 

Сидячи в просторому кафе з панорамними вікнами, мені хотілось вмерти тут і зараз. Ми вчора добре погуляли й у трьох з самого ранку було похмілля, і ніяких браслетів дружби не потрібно, яке ми вирішили побороти кавою. Однаково виглядали вбитими, єдине рятували сонячні окуляри за якими сонце так не сліпило і не було видно наш стан. Попри все ми тримались, разом. І не нудно. Проте голова все одно розколювалась, ледве думав. Хоча Джек, навпроти виглядав доволі жвавим. На диво. 

— Я вам звісно дуже співчуваю, що ви двоє не вмієте пити, але я таке дізнався, вмрете. 

— Та я вже. — не весело констатував я. 

— Ну тоді в гробу перевернешся. Ото пам’ятаєте говорили за Леона нещодавно? Так от, днями сталась нова подія. — я підняв на нього очі, які до того були втуплені в підлогу. — Це ж в наших був стабільний дилер. 

Компанія була багатогранна, від абсолютно чистих до наркоманів, це не новина, вони не лізли до перших і всі жили в мирі й злагоді, так сказати.  

— А от цими днями його вбили. Прямо в барі. Але все зам’яли. Ну ти можеш собі уявити? Якась дівка прийшла посеред білого дня і все, всі його мізки зі стін зішкрібали. Решту боялись навіть поворухнутись після того, як вона пішла, що вже не кажеш за поліцію. 

Кількість кави, яку Сен випив, раптово перестала допомагати. Таке траплялося, але не так часто, і не так публічно. Це не могло не насторожити. 

— І тому наші поки в зав’язці, шукають нового дилера. Я це був випитав у одного знайомого, який там був, він навіть розказувати боявся. Каже, що та дівчина якось пов’язана з оцими... як їх? А! Точно! Гантами. 

Мій мозок, попри похмілля, запрацював швидше. Ганти. Ця назва дзвеніла, викликаючи в пам'яті незрозумілі, але знайомі образи. Родина, яка займається наркотиками. Його погляд мимоволі зупинився на кавовій чашці, нагадуючи про вчорашній вечір. 

— Ганти кажеш? — Джек схвально похитав головою. 

— Кажуть що то була якась дівчина з червонуватим волоссям, а я кажу, що в них вже очі не могли її розгледіти через кількість крові. Якесь божевілля. Ким це треба бути, щоб залишатись безкарним навіть після такого?  

Моє серце пропустило гучний удар, розуміння нарешті підходило до мене. Рей стурбовано подивився на мене. 

— Ти щось знаєш? 

— Та ні. 

Насправді мозок нарешті почав працювати у звичайному режимі, вище інстинктів. Це вона, бля буду. Облизав губи, здавалось, її смак досі тримався на губах, попри що вона не була остання. На цей раз на губах ще з’явився металічний присмак, походу губу прокусив. А щось всередині занило і стиснулось. Я б хотів розпитати щось ще, але це було б марно. Все що знав він вже розказав. Треба спитати в Дерека, він точно мав би знати. Відкинувся на спинку крісла, хай тільки він попробує не знати де шлятись, коли він мені так потрібен. 

Шок відійшов на другий план, ослаб, зате головний біль вдарив з новою силою, певно не варто було тої кави пити. Попрощався з друзями та по дорозі купив собі мінеральну воду.  

Замовив таксі та поїхав додому. Поки їхав думав наскільки моя теорія вірна, наскільки я облажався. Хоча ще нічого не знаю, не варто займати голову зайвим і переживати без причини. Принаймні чого?  

Дерека я застав у кухні, він скромно обідав. Привітався, зупинився у дверях. Чорт, довго мене не було. Проте він вже був одягнений, значить в мене не багато часу. Вирішив підійти до теми поступово. 

— Я хотів дещо спитати. 

— Ну. 

Брат продовжував їсти хтозна-що. 

— Я так випадково почув, що у місті стався інцидент. 

— Тут кожного дня щось стається, не розумію про що ти. — як завжди вдавав, ніби він нічого не знає. 

— Я про вбивство. — Дерек навіть не змигнув. — Пам’ятаєш до нас заходила дівчина? З тобою говорила. Я побоююсь, що вона може бути причетна. 

— Тебе це не стосується. 

— В сенсі не стосується? Вона була у нас вдома, а якщо наступний я? Вона на мене по злому поглядала. Я тебе запевняю. — треба було з себе зробити дурника. 

— Не переживай, тобі здалось. 

— То це вона там була? 

— Ти про що? 

— Ти смієшся з мене? — він ніколи не виділявся особливою балакучістю, але ж мені рідному брату можна розказати. Хіба ні? — Просто скажи це вона вбила людину? Це ж злочин. 

— Ти нічого не розумієш. 

— Ну так розкажи мені. — мені хотілось взяти його на слабо.  

— Що тобі відомо? — нарешті підняв на мене погляд, нагородив увагою. 

— Якась дівчина, підозрюю вона, прийшла і вистрілила в мізки нічому не повинному чоловікові. Скажи чесно, це через ревнощі? — Дерек розсміявся, от так, щиро. Але це краще ніж ігнор. 

— Я нічого не знаю, проте твоє припущення сміховинне. Ти хоч знаєш кого вона вбила? — той знову втупився в тарілку. 

— А казав нічого не знаєш. Дилера, мені сказали. 

— Ну от, що тобі ще сказати? 

— Ти жартуєш? Це вона? Навіщо? Не прикидайся, наче нічого не знаєш, — я витримав. — Хто вона? Благаю, скажи! Я нікому не скажу. 

— Міс Гант. І нам не має бути діла до цього. Це її справи. Її бізнес. 

Я закляк. Доволі багато не знав, мав здогадуватись. Тобто, я знав, що у нас в місті є свій постачальник, але ні, не може бути. 

— Хочеш сказати саме вона голова? — уточнив. 

— Ну, а як? 

— Це ти мені скажи. — побачив, як він закотив очі. 

Може для нього це само собою, однак я в їхні справи не лізу. 

— Лише тримайся від неї якомога далі, Сен. Не треба нам зайвих проблем робити. Вона не та, ким треба цікавитись, краще займись корисним, наприклад, зроби домашнє. Впевнений в тебе його досить, це ж не я всю ніч шлявся хтозна-де. — потім задумався. — Помиєш. — встав і поставив тарелю в умивальник. 

Падло, самому треба все дізнаватись. Але, “тримайся якомога далі”? Це щось новеньке. Так ще себе веде, ніби вдома нема покоївок. І його останнього має хвилювати де я ночую. Оминув мене і миттю десь випарувався. А в кого ще питати? Хоча... Не спробуєш — не дізнаєшся.