Розділ 3

Марсія 

Колись це була моя мрія, бути головною, управляти маминим бізнесом. Хто ж знав що я опинюсь тут? В такому становищі. Уявляла, як сиджу за величезним столом, а всі виконують мої накази. Що буде так само як у матері. Смішно. Зараз я сиджу тут, і кожен мій крок — це мінне поле, а кожен, хто виконує накази, чекає, поки я спіткнуся. Виявляється з авторитетом не народжуються, його треба завойовувати, кожен божий день. 

Я сиділа на кріслі та думала про те що зі мною стало. Як я стала посміховиськом? Враження, що кожен дивиться на мене з відразою, зневагою, захованою під натягнутими посмішками. Коли ще матір була жива було краще. На моїх плечах не було стільки відповідальності. Про Гаррі та його наставництво. Він як ніхто допомагав мені, пробував зрозуміти мене, захищав. Весь час я була невдячна... але я не знаю як інакше.  

Але з іншої сторони він просто виконував свою роботу, більше ніж впевнена, що мати розказувала йому в подробицях, яка я недолуга. Хоча за цей час і сам міг переконатися. Чому так? 

Однак в думки різко заліз Сен, його пухку губи, смак. Струснула голову, позбуваючись від цих думок. Хвора, їй-богу.  

Витягнула телефон з кишені штанів і побачила повідомлення від Гаррі. 

“Очікую у твоєму кабінеті” 

Напевно хотів обговорити можливих партнерів. Сподіваюсь, робота доведе до ладу. Повільним кроком пішла до кімнати. 

Гаррі вже сидів по інший бік столу. Щось дивився у телефоні. Я вдихнула і спокійно підійшла до свого крісла, сіла. Чоловік підняв на мене очі й відклав телефон. 

— Сен Матеус Моріс, 15 років, навчається у середній школі, і має досить хорошу успішність. Не з’являється на якихось заходах. Засуджений не був. Друзів немає. Майже привид. Хоча може це заходи безпеки його батька. 

П’ятнадцять років, в мене аж кров схолола, волосся дибки стало, що там ще є? Я трохи прифігіла, але старалась не показувати цього. Тепер я вже точно усвідомлювала що викину хлопця з думок раз і назавжди, та й все. Але невже це все заради чого він мене покликав? 

— Дякую за це. Ти бачив пропозицію, яку я тобі скинула?  

— Бачив. Вона непогана, але я маю дещо значно цікавіше. Хантер особисто вийшов на мене з умовами, які дозволять нам не просто усунути "недоумків", а й оптимізувати постачання та розширити вплив на ключові райони. Це зменшить ризики та залучить більш надійних покупців.  

— Хто такий Хантер? — я скептично звузила очі.  

— Революціонер. Він хоче змінити розклад сил у місті, тож з ним треба бути обережно. Але його ресурси та зв'язки можуть значно полегшити нам життя, якщо ми зуміємо його контролювати.  

— Який йому від цього сенс?  

— Поки що він не розкриває всіх карт, але, припускаю, він бачить у тобі не просто спадкоємицю, а ключового гравця для своїх цілей. На перший час це допоможе тобі швидше вийти з тіні матері та укріпити свою владу. Ми сподіваємося дізнатися про його справжні мотиви, перш ніж він зможе нам нашкодити.  

— Заспокоїв, — тихо сказала я, але чоловік все одно почув. 

Я подумала, що вибору в мене немає, тому варто погодитись.  

— Гаразд, тоді плануй зустріч.  

Він кивнув. 

— До речі, я помітила, що листи з погрозами від Моніки перестали приходити. Тобі теж? — Гаррі похитав головою. 

— Не бачив сенсу тебе цим турбувати, — слушно. 

— Дивно. Невже Моніка нарешті змирилась зі смертю сина? Тим паче пройшло вже два роки. 

Про себе посміхнулась. 

Насправді я знала його. Маттео був моїм однолітком, чесно кажучи, знала всю його компанію, точніше про них знали всі. Я була на тій вечірці, того дня коли він помер.  

Хтось зі школи зробив вечірку, на честь закінчення навчання. Я прийшла, поза як це було краще ніж сидіти вдома. Весь вечір я була зі стаканчиком алкоголю в руках, розважалась. Якщо це можна так назвати, більше була аутсайдером, загалом не спілкувалась. Сама по собі. Думали, дочка такої жінки завжди носить з собою в сумочці пару грам коксу і звісно може вбити когось без задньої думки. 

І звісно знала, що творилось в одній з кімнат будинку. Наскільки мені відомо, того вечору вони вирішили проекспериментувати та спробувати щось новеньке. Вони зупинились на героїні, але як ми всі зрозуміли, організм декого не витримав такого.  

Пам’ятаю момент коли його дружки в паніці вибігли з тої кімнати, спочатку я нічого не розуміла, аж поки не почула вереск його дівчини, зайшла до кімнати й спостерігала, як з юного, вродливого обличчя Маттео стікала піна. Зелені очі хлопця дивились кудись вгору, скляні.  

Якась дівчина, на свій страх і ризик, викликала швидку, але в глибині душі я розуміла, що вона не встигне. Можливо, навіть раділа, він був покидьком, на одного менше.  

Він сам вирішив стати на цю слизьку стежку, всі думали який хлопець крутий, дівчата хотіли бути з ним, бо це було “модно”, а зараз могли дивитися, як його обличчя було неприродно викривлене. От до чого доводять подібні пристрасті. Але люди самі винні, й моя сім’я користується цим, успішно. 

До того дня я ні разу не бачила, як наркотики гублять людину і не знала, що з цим вдіяти. Навколо метушились та ніхто не знав, що робити. Мені не було його шкода, він знав на що йшов. Симпатичне личко не врятувало його, наперекір його думкам, що так буде все життя. 

Наскільки мені відомо, після тих подій їхня компанія зав’язала, попри все, бачили смерть знайомої людини, бо я впевнена, що вони не були близькі. Не найкраще, що можна хотіти у підлітковому віці.  

Тому його мати звинувачує у цьому мою сім’ю і мене включно, я ж була там. 

— Ти захочеш це побачити. — нейтрально мовив він, вирвавши мене зі спогадів. — Але тебе це не втішить. 

Передав мені свій телефон. 

— Він зараз жартує? — практично крикнула я. 

— Ти можеш послати когось, щоб з цим розібрався. 

— О ні! Я хочу покарати особисто. — Гаррі мене не зупиняв.