Розділ 2

 Частково душив сором, що отак просто пішла. Але я виправила помилку, вважаю цього досить. Якщо захоче, сам намалюється. 

Не можу повірити, що ще вчора по обіді вважала його маленьким хлопчиком, зараз цього навіть не помічаю. Просто думаю про нього. Постійно. 

Я сиділа за ноутом і переглядала пошту. Вона була спеціально розроблена для таких справ, тож її ніхто не міг зламати. Ті кому треба було, знали про її існування, а ті хто не знали навіть не здогадувались. Просто і зручно. 

Зранку натягла на себе сірі штани і білий топ. Схрестила ноги на кріслі, щоб було зручніше сидіти. 

Згадала про те, що вчора хотіла попросити Гаррі, швидко написала йому смс. Впевнена, Сена немає в будь-якій соцмережі, тож там шукати це марна трата часу. 

По роботі були якісь непогані пропозиції, їх я позначала, щоб потім обговорити з Гаррі, та в кращому випадку запросити на обговорення. Але в більшості це були ті хто хотів обвести мене навколо пальця. Бізнес був у не найкращому становищі, тож треба було ретельно відбирати. 

Думаю, в моєї матері було інакше, але мене не сприймають всерйоз через мій вік. Хто ж бо повірить, що повнолітня дівчина зможе очолити бізнес. Та в мене навіть вибору не було, тож я змирилась. Сподіваюсь, з часом все зміниться. 

Сьогодні було нудно. Гаррі я не бачила ще і не було ніяких запланованих зустрічей. 

Тож я вирішила піти в зал, зараз там мала тренуватись частина особистих охоронців. Спокійно пройшлась по криваво-червоному маєтку. Звикла до таких стін, не заперечувала, це стало частиною моєї особистості. Наприклад, не уявляю як можна жити у світлому маєтку Морісів. Або у тих двох інших унікумів, кожен по-особливому відбитий на голову. 

Пройшла коридором і через залу зайшла у ненависний мені підвал. За стільки років тут нічого не змінилось. Бетонні стіни та прохолода. Частина охоронців тренувались, відточували навички боротьби. А в самому кінці з ними тренувався, якщо так можна сказати, головнокомандувач Тит. Він тут найдовше, пам’ятаю його скільки себе знаю. Йому би вже було варто вийти на пенсію, але він не хоче. Каже, що тут йому краще. Я не заперечую. 

Здалеку я спостерігала за тренуванням, та все ж мене помітили.  

— Доброго дня, міс Гант.  

— Добрий день, Тит. 

Його темне, коротке і кучеряве волосся було мокрим від поту. Та не зважаючи на вік, він був у чудовій фізичній формі. Я його дуже поважала за відповідальність і наполегливість. 

Тит обходячи інших пройшов до мене. 

— Щось сталось? — схвильовано подивився на мене. 

— Нічого, прийшла поглянути на тренування. — холодно констатувала я. 

— Є якісь зауваження? 

— Та ні. Немає. — майже не дивилась на нього. 

— Ну добре, якщо щось кажіть. — Тит повернувся до своїх підопічних.  

Жалюгідно приходити сюди просто так. Жахливо було тримати цих людей тут, не знаючи, чи довго проіснує цей дім. Бо справи йшли кепсько. Не знаю, що має статися, щоб тут щось кардинально змінилось. От би зараз тут був Сен. Не знаю, що б він зробив, але мені хотілось його обійняти, щоб морально підтримав.  

Я поринула в свої думки й не помітила, як до мене підійшла покоївка. 

— До вас гість. 

Здивувалась, я нікого не чекала. Пройшовши за нею я відкрила головні двері й заклякла. Як по моєму бажанню, на порозі стояв Сен. Всередині мене все стиснулось, я була страшно спантеличена, але не подала вигляду. В нього руках були коробка цукерок і квіти. Лілії. Люблю їх. 

Він простягнув мені їх. Взяла в руки й передала покоївці, так ніби мені байдуже. А я його, бляха, чекала. Не могла повірити, від задоволення, стримувала посмішку. Хлопець досі стояв назовні. 

— Може запросиш?  

— А ще що? Думає купив квіти і я вже твоя? — невимушено сказала я. 

— Я лише попросив запрошення переступити поріг. Тим паче ти вже була у мене вдома. — Сен спокусливим поглядом вмовляв мене. 

Здається, навіть раз прикусив губу. Який жах, зводить мене з розуму. Кутики моїх губ трішки піднялись, але недостатньо для посмішки. Хоче, щоб я була його, але проблема в тому, що я вже і найближчим часом точно не зізнаюсь.  

— І ти теж. Чи вечірка не рахується? 

— Я б волів, щоб не рахувалась.  

А його карі очі... я готова потонути в них, навіть зіниці збільшились. 

— Ну раз правил немає, то я б воліла не пускати тебе, вибач. — з хитрими очима закрила перед ним двері. 

Ну він же не думає, що я так зразу буду позитивно відповідати на всі його дії. 

Притиснулась до дверей спиною і скотилась на підлогу. Жестом покликала до себе покоївку. Вона віддала подарунки. Взявши в руки, дістала з букета записку. Як знав, що я не дам поговорити.  

“Для найкращої дівчини, сподіваюсь, що в майбутньому моєї”. 

Ого, а не багато хоче? Пропустимо той момент, що це він грає в мої ігри, а не я в його. І в моїх думках він вже мій. Може я і хочу підняти бізнес з колін, але його я б з колін не підіймала. Боже, про що я думаю? Думаю я вже вздовж і впоперек під його владою. Після таких думок я розумію, яка я була самотня, і як цього бракувало. 

Піднялась з підлоги й повідомила покоївку, щоб поставила кудись ці квіти. 

Витягнула телефон з кишені штанів і набрала Гаррі. 

— Очікую у своєму кабінеті, — холодно повідомила. 

Треба було відволіктись і обговорити можливих партнерів. Сподіваюсь, робота приведе почуття в порядок. Повільним кроком пішла до місця зустрічі. 

І думаю покоївка мене точно не правильно зрозуміла, бо поставила лілії у скляну вазу в моєму кабінеті. 

Гаррі вже сидів по інший бік столу. Щось дивився у телефоні. Я вдихнула і спокійно підійшла до свого крісла, сіла. Гаррі підняв на мене очі й відклав телефон. 

— Сен Матеус Моріс, 15 років, навчається у середній школі, і має досить хорошу успішність. Не з’являється на якихось заходах. Друзів немає. Майже привид. Детально я надіслав тобі на пошту.