Глава перша

Минув вже рік ,але я досі пам'ятаю той суботній вечір. Того вечора була страшенна злива дощ лив наче з відра , а трасу майже не було видно — усе розмивало водою. Склоочисники вантажівки раптом зупинилися і водій майже нічого не бачив перед собою.На перехресті повертаючи в ліворуч вантажівка зіткнулась з автомобілем.

Ми з сестрою сиділи на дивані їли попкорн, і дивилися фільм. Сміялись з безглуздих жартів персонажів, поки нас не перервав телефонний дзвінок. Софі не хотіла брати слухавку, проте я їй сказала узяти подумала раптом щось важливе 

— Слухаю?.

— Софія Лоренс ? Донька Лінди Лоренс?

 По той бік слухавки чувся жіночий голос.

— Так це я, хто запитує?

— Я телефоную з  лікарні невідкладної допомоги, Сьогодні ввечері, ваша мама Лінда Лоренс потрапила в автомобільну аварію .

Обличчя софі одразу знімалося на серйозне й стурбоване 

— Як вона..? 

— Наші лікарі боряться за її життя. Ви можете зараз приїхати до лікарні?

— Так.. так скоро ми будемо.

Вже за пів години ми прибули до лікарні. Нас провели до очікувального залу. Він був біля операційної де лікарі боролися за життя нашої мами. Здавалося що пройшла ціла вічність як раптом вийшов лікар. По виразу його обличчя ми зрозуміли. Мами більше немає...вона покинула нас...

— Прийміть мої співчуття.

Тихо промовив лікар покидаючи нас.

У мене одразу потекли сльози по щоках. Софі теж плакала вона мене обійняла і ми розридалися як малі діти.

Після похорону мами,наше життя змінилося. Рік пройшов швидко, але відчувається ніби це було учора. Мені виповнилося вісімнадцять, сестрі двадцять два.Я закінчила школу а Софі коледж. Ми переїхали до міста там зняли невеличку квартирку. Я поступила в університет.цього хотіла моя мама. Софі влаштувалася на роботу недалеко від центру міста в книжковому магазині.власниця там дуже навіть привітна. Сама ж я працювала у кафе напівставки. Власницею була тітка Анни моєї однокурсниці тому влаштуватися було не важко.

Ввечері після моєї зміни в кафе, раптом пішов дощ. У повітрі був аромат мокрого асфальту. Люди без парасольок у кафе забігали чи під дахом магазинів ховалися від дощу.  Хтось спокійно діставав парасольку з сумки й продовжував свою дорогу далі.

А я залишилася під зливою.

Люблю дощ але бути мокрою до ниточки не дуже. Я швиденько побігла до найближчої зупинки.По дорозі якийсь бовдур на іномарці облив мене калюжею 

— Бляха! Не можна було пригальмувати!?

Мокра і брудна я чекала трамвай. Коли він нарешті під'їхав і відчинив двері я увійшла. Відразу відчула на собі  чужі погляди. Мій одяг неприємно прилип до тіла. Я оплатила проїзд та пішла в кінець трамваю  одягнула навушники й ввімкнула пісню Vienna від Billy Joel . Це моя улюблена пісня слухаю її ще з  шкільного часу.  Мені вона допомогає не забувати про себе та свої амбіції.

Трамвай зупинився на моїй зупинці я поспішила додому. Дощу вже не було але на дворі було прохолодно вітер продирав до кісток.

Біля під'їзду я побачила знайомий автомобіль 

Це був той самий що мене облив.Я запам'ятала ту дивну наклейку ззаду.

— Ну ,тільки я дізнаюся, власника цього авто.

Я вже ще злилася через ситуацію дорогою. Раптом двері під'їзду відчинилися і який хлопець мало не збив мене з ніг. Він навіть не думав вибачитись леше сказав 

— обережно.

Я обурено зиркнула на нього а він леше обдивився мене злегка посміхнувся і пішов далі. І пішов до авто до того самого авто що облило мене раніше.

Гнівна і мокра, виснаженна я увійшла всередину вже хотіла натиснути на кнопку та ліфт уже відчинився і вийшов хлопець ще один. Високий з темним укладеним волоссям.він щось гортав в телефоні але помітивши мене запитав 

— невдалий день?

Я фиркнула 

— Та ні. Просто ідеальний.

Хлопець посміхнувся у відповідь і пішов далі.

Я зайшла в ліфт. Діставшись свого поверху попрямувала до квартири почала шукати ключі в своїй сумці. 

Ну звісно.

я знову їх забула узяти.  Я подзвонила у дзвінок через кілька хвилин мені відчинила Софі. Вона вже щось хотіла сказати та я перебила 

— Не питай.