Глава 4

Цю ніч ми проводимо разом. Нічого забороненого,  просто розмови, тихий сміх та відчуття, що я нарешті повернулась додому.  Ми сидимо поруч на дивані, наші ноги ледве торкаються одне одного, а руки час від часу мимоволі зустрічаються. Кожен дотик легкий та невимушений, але водночас такий знайомий.

Дивно те, що нас ніхто і не шукав. А може домашні на це і розраховували, щоб ми нарешті змогли поговорити без зайвих очей і коментарів. Рома сміється тихо, іноді дивиться на мене задумливо, іноді зупиняє погляд на руках, що обережно лежать поруч, але не відпускає.

Ми згадуємо минуле, не з обуренням, а з якимось дивним теплом. Згадуються старі шкільні жарти, наші юнацькі секрети, сміх, який тоді здавався безмежним. І я розумію, що ці роки мовчання не стерли того зв’язку, який колись був. Я не тримаю образи. Так, спочатку було боляче розуміти, що мене не обрали, але з роками образа пройшла…

— Чому ти досі одна? — обережно питає чоловік, погладжуючи мою руку. — Невже не знайшлось чоловіка, який вкрав би твоє серце?

— Ні, не знайшлось, — хитаю головою. — А ти?

— А моє серце, колись давно вкрала одна дівчина з синіми очима, і так його й не відала, — тихо промовляє він.

— Не думав попросити його назад?

— Ні, навіщо? Мені подобається коли воно в неї в руках. Виявляється, що надійнішого місця ніколи й не було.

Він тягнеться до мене зі зрозумілих причин. Я відчуваю його подих на своїх губах. Легкий та ніжний поцілунок, в який затягує мене Рома вибиває землю з-під ніг. Це давно забуте відчуття накриває з головою.

Мені здається, що я тримаюсь за його плечі, бо боюсь, що це все просто гра моєї фантазії. 

— Давай спробуємо знову, — шепоче він в перерві. — Дозволь мені виправити помилку зроблену колись. Цього разу я не підведу.

— Можна… Тільки цього разу на ранок втікатиму я, — сміюсь, дивлячись на його здивоване обличчя. — Невже ти думав, що все буде легко? Роки пройшли, Ромчику,  і я стала розумніше. 

Рома посміхається, ледве помітно, але в його очах грає той самий вогник, що й колись.

— Нехай. Я готовий ризикнути. До того ж у мене є група підтримки і я знаю де тебе знайти. 

Якщо він думає, що я жартувала, що сильно помиляється. Хай би що там не було, а я не стану просто так здаватись. Між нами ще дуже багато приховано. І нехай це все відкривається поступово. 

Не варто так просто здаватись йому. До того ж я маю навчитись знову йому довіряти. А довіра не береться нізвідки. Тому в Романа багато роботи буде.

Але сьогодні я чітко знаю, що цього року я точно вірю в диво. Бо хто ж знав, що цього року доля поверне мені те, що колись забрала?