Глава 3

— Як ти встиг дізнатись, що хтось десь збирається?  — через п’ять хвилин прогулянки питаю його. 

— Я не знаю, — стинає плечима. — Я не дізнавався. Просто захотілось звідти піти. До того ж тобі там було некомфортно. 

Я призупиняюсь, здивовано дивлячись йому у спину. Я не очікувала такого почути. Тобто це все вигадка?

— Навіщо?  — глухо питаю. — Ми ж не перший рік зустрічаємось  за одним столом. Тому вже знаю, як з ними взаємодіяти. 

— Тітка Люся навіть з часом не змінилась. Така ж безтактовна… А ще чавкає, — сміється Рома,  переводячи тему. — Стільки років пройшло, і нормально їсти так і не навчилась. 

Я не стримуюсь і також заходжусь. Ну хто ще міг так сказати, як не Рома? Він завжди так робив, коли Люся забувала про межі та лізла туди, куди її не просять. Щоправда, раніше він казав їй це в обличчя.

— Є таке.

Ми йдемо вечірнім поселенням, де-не-де світять ліхтарі, і під ними чітко видно який лапатий сьогодні падає сніг. Цього року на Різдво й справді ніби зима вирішила показати себе на повну. Повітря густе й холодне, воно щипає щоки й заходить під куртку, змушуючи плечі мимоволі підійматися. Я щільніше закутуюсь у шарф, відчуваючи, як холод повільно пробирається всередину, аж до кісток. 

— Як ти? Як жила всі ці роки? Не писала, не дзвонила…

Я б могла відчути укол провини, але цю гру можна грати удвох. Адже не одна я не виходила на зв’язок. Він теж мав мій номер. Але чомусь після нашого випускного, вирішив проігнорувати факт ночі проведеної разом, зникнути на ранок  та вступити за кордон, так нічого мені не сказавши.

— Гадаєш, це я мала тебе всюди шукати? — обурено питаю. — Не думаєш, що те, що я з тобою зараз розмовляю,  взагалі можна назвати  чудом?

Я дивлюсь на нього прямо,  не ховаю погляд, бо зараз відчуваю себе у вигідному становищі. Так, пройшло десять років, але це не скасовує того факту, що тоді Рома повівся як придурок. І цього разу я не втрачу можливості йому нагадати.

Він мовчить довше, ніж потрібно. Потім видихає і дивиться кудись повз мене.

— Я знав, що їду, — нарешті каже. — Ще до випускного. 

— О, ну прекрасно, то це було така собі розвага на прощання? Твої виправдання краще не роблять, ти знаєш?

— Я знаю, що ти злишся, — я фиркаю. Я не злюсь, більше — ні. — Але того ранку нас застукали. Мій батько. 

І якщо я ще хотіла щось сказати, то після його слів замовкаю. Ромин тато був важкою людиною, він не цурався брудних методів у вихованні, саме тому колись хлопець намагався не злити його, щоб не потрапити під гарячу руку, але не завжди виходило. 

Чоловік помер два роки тому, принаймні так мені розповідала мама. І, чесно кажу, як би це погано не звучало,  мені не шкода. Я рада, що і Рома, і тітка Катя нарешті змогли видихнути з полегшенням.

— Він сказав мені, що зганьбить тебе, щоб я не думав змінювати своє рішення, і їхав за кордон. Він так сильно хотів відправити мене в Туреччину на навчання, що пішов навіть на шантаж. 

— Ром, ти що… — кажу я, хоча не впевнена, що можу видати щось нормальне, адже те, що я почула на голову не налазить. 

— Там він навіть наречену мені знайшов…

— Ти одружений? — я навіть намагаюсь повернути його до себе, погляд мимоволі опускається на його руки і я не бачу на пальцях обручки. 

— Ні, весілля було скасовано. Спочатку я тягнув, бо було навчання, потім закордонні відрядження, і як результат Севді набридло чекати. Вона вийшла заміж за іншого. А я нарешті вирвався додому. 

— Схоже на сюжет до серіалу.

— Так, дуже схоже, — криво всміхається він. — Шкода, що це все не вигадки.  Бо серіали зазвичай мають більше сенсу.

Повз нас проходять групи з колядників, і ми мусимо затихнути. Вони галасні та щирі, дивлячись на них, розумієш, що період, коли ми були такими вже давно пройшов  і тієї легкості більше не повернеш. 

Я витягую руку з кишені, щоб зловити невелику сніжинку, але відчуваю тепло від чужої руки, яка торкається мене. 

— Я знаю, що завинив перед тобою. Знаю, як тобі було боляче. Але я не міг вчинити інакше. Я не хотів тобі нашкодити. Але знав на що здатен батько. 

— Знаєш, — кажу після паузи, — якби ти тоді сказав мені бодай половину з цього… Я б зрозуміла. Мені було шістнадцять, я вміла логічно думати і теж бачила, що відбувалось. Ти міг поділитись.

— А мені здавалося, що я вже дорослий, — відповідає він тихо. — Я гадав, що все роблю правильно. Що відгороджую тебе від нього. Тобі потрібне було хороше майбутнє. А не я зі своїми ненормальними родичами. Але повір,  я ні на мить не забував тебе.

— У всіх вони є, такі родичі, — вимовляю я, бо більше не знаю, що йому сказати. Рома має рацію,  занадто багато часу пройшло. Хоч його слова плутають мене, я й досі не можу повірити в те, що тільки-но почула.

— А ти як? Заміж не вийшла?

—  Питаєш так, ніби й сам не знаєш.

— Знаю,  просто не знаю, що ще тебе спитати. Між нами так і відчувається ця прірва. 

Я дивлюсь на Рому,  бачу в ньому ті самі риси, що й колись, тільки зараз він змужнілий, дорослий чоловік, який сміливо дивиться мені у вічі. А я…