Глава 2

Увесь час застілля я сиджу наче на голках. Нас саджають поруч, і я опиняюсь затиснутою між Романом та моїм двоюрідним братом Сашком, якому тринадцять. Я намагаюсь абстрагуватись від того, що коїться навколо і концентрую свою увагу на молочному киселі, який мама робить спеціально лише для мене. 

— Роки йдуть, а ти не змінюєшся, — нахилившись до мене, промовляє Рома. — Досі любиш цю гидоту?

— Це не гидота,  — спокійно відповідаю йому.  — А молочний кисіль.

— Так я так і сказав. 

Я хмурюсь,  не знаючи, що відповісти. Всі навколо про щось розмовляють,  і на нас з Ромою уваги не звертають. Чому я, звісно, дивуюсь, бо до цього часу я вже очікувала відбиватись від безлічі тупих запитань. 

— Деякі речі не міняються, — кажу тихо. — І це нормально.

Роман усміхається краєчком губ, тією усмішкою, яку я пам’ятаю ще з тих часів, коли нам було по шістнадцять і ми боялися, що нас хтось побачить разом.

— А деякі, навпаки, дуже, — додає він і дивиться не на мене, а кудись уперед. 

Я від хвилювання насипаю собі їжі побільше, хоча знаю, що й половини того, що вже лежить в мене на тарілці, я не з’їм. 

— Ти надовго сюди? — якомога незацікавлено питаю його і в цей момент ловлю на собі погляд матері, довгий такий,  вичікуючий. 

— Ну, мій контракт з компанією закінчився, тому поки вирішив влаштувати собі невеличкий відпочинок. А ти? — Рома вже повністю розслабився, і спокійно, не звертаючи уваги на інших гостей,  повертається лише до мене. 

— Тільки на два дні. У мене, на відміну від тебе робота не дозволяє довгих відпочинків. 

— Варька,  а ти й досі працюєш в лікарні? — перебиваючи мене,  питає тітка Люся. — Копійки напевно платять, так? Я чула, що робота в тих лікарнях справжній жах.

— Так,  тітко,  я працюю в лікарні, щоправда, тепер у приватній. 

— Це так відповідально, — охає мама Романа. Ох, вже ці жінки зі своїми хитрощами. Я впевнена, що мама з нею вже давно про все поговорила і ці всі питання це привід звернути на мене увагу. Власне, зробити все, чого я так відчайдушно бажала уникнути.

— Та вона в нас розумниця, — підхоплює мама. — Завжди знала, чого хоче.

Я стискаю виделку сильніше, ніж треба. Роман мовчить, але я відчуваю його погляд. Я роблю ковток води, щоб не відповісти різко. Вечір тільки почався, а мені вже хочеться вийти з-за столу й ковтнути повітря.

— Не хочеш прогулятись? — тихо питає мене чоловік, а коди я підіймаю на нього погляд, він не дочекавшись моєї відповіді,  звертається до інших. — Не проти, якщо я у вас Варьку вкраду? Чув там наші збираються в кафешці, ми могли б і з ними поспілкуватись. 

— Ой, та звісно, — радісно плескає в долоні мама,  погоджуючись. — Звісно,  що ж ви молоді з нами старими сидітимете? Йдіть, розважайтесь. 

— Ходімо, — ловить мене за руку Рома, і витягує з-за столу. 

Я подумки дякую йому за метикуватість, тому жваво переступаю через інші стільці, когось чіпляючи, але нарешті вибираюсь. 

Одягаюсь швидко, навіть не задумуюсь над тим, як виглядаю, тому не вимахуюсь та натягую на голову шапку, а поверх куртки намотую великий і теплий шарф, залишаючи відкритими лише очі. 

— Ходімо, — знову беручи мою руку,  говорить Рома й виходить на вулицю.