Глава 1

Цього року я свято вірю, що на Різдво додому до батьків не приїду. Ну от не хочеться мені. Щороку там повторюється один і той же сценарій. Типове застілля, на якому збирається пів нашого села,  бо то ж родина,  а  я в цей час намагаюсь не посваритись з кимось. 

Я попереджаю всіх завчасно, спочатку матері пояснюю чому не приїду, а потім батькові. Бувають часи, коли я всім кажу, що ці люди єдині, хто мене розуміє в цілому світі,  але цього разу щось йде не за планом. Бо за три дні до Різдва я отримую дзвінок від мами з дивними проханнями.

— Доню, а може ти переглянеш своє рішення щодо свята? Різдво це ж про сім’ю, про близьких поруч, — я вже чуючи цю інтонацію в цей момент розумію, що розмова буде не з легких. Бо це моя мамця лише розгін набирала. — Ну що ти там в тому місті сама робити будеш? Ти ж ні куті,  ні вареників варити не будеш,  я ж тебе знаю. 

— Мамо, я кутю не їм, ти ж пам’ятаєш, а вареники ліпити мені ніколи. Однак я все куплю, не хвилюйся, у мене теж буде все як у людей, — намотуючи кола по кімнаті проговорюю я. 

— Але цього разу мені потрібно, щоб ти приїхала додому, — вперто заявляє мені вона. 

— Ти можеш мені пояснити в чому справа? Я не можу просто все кинути та приїхати,  назви мені бодай причину. 

— Цього року у нас будуть гості, яких ти точно повинна зустріти. 

— Мамо, до Різдва три дні,  мені треба відпроситись з роботи, ти ж знаєш, що ми працюємо без вихідних. Я просто не встигну знайти когось на заміну. Ти знову щось приховуєш, так? — я гортаю стрічку з відео, які увімкну після розмови просто для того, аби щось говорило на фоні. 

— Я просто прошу тебе бути вдома на Різдво, — відповідає вона вже без повчального тону. — Цього разу це справді важливо. Для мене.

— Я не обіцяю, — втомлено промовляю я після паузи. — Але спробую щось придумати з роботою.

Чесно кажучи, я  щиро сподіваюсь, що зможу вигадати причину, щоб не приїхати, бо після таких свят, а точніше після зустрічі з родичами мені доводиться довго відходити.

Слухати про те, що мені вже тридцятник з-за кутка махає, а я ще ні чоловіка, ні дітей не маю, не сильно хочеться, а відповідати їм — тим більше. 

— Дякую, доню.

Коли дзвінок обривається, я ще довго стою посеред кімнати, намагаючись збагнути що це було. Родинні застілля знову лізуть туди, куди їх не кликали. 

Я ще раз відкриваю робочий чат і втуплююсь у повідомлення, ніби там може знайтись відповідь. Графік забитий до Святвечора, і це могло б стати ідеальним виправданням. Могло б, але не стає. 

***

Додому я приїжджаю коли вже стемніло. Переступивши через поріг, я вже чую гомін, який доноситься з вітальні. Видно родичі вже встигли зібратись. 

На щастя,  моя подруга погодилась вийти за мене на чергування у Святвечір,  аргументуючи це тим, що їй все ж краще, бо так вона зможе пофліртувати з одним пацієнтом, на якого вона вже встигла кинути погляд. 

Одним словом,  зірки зійшлись саме так, як треба. Щоправда, не мені, а моїм близьким.

— Христос народився! — кажу відразу, як входжу у вітальню, і ловлю на собі десяток пар очей. 

— Славімо Його! — відповідають мені в різнобій всі присутні.  — А ми тебе зачекались. Марія все казала, що ти приїдеш, а тебе все нема, та й нема. 

— Та от вона я, що мене чекати? — промовляю собі під носа, і дивлюсь на матір, яка відразу встає та тягне мене на кухню. Там я і залишаю свою валізку, і відразу потрапляю в її теплі обійми. 

— Як добре, що ти приїхала, я на тебе  так чекала, — з щирою посмішкою говорить вона. — Мий руки і йди до всіх,  ми ще двох людей чекаємо. Зараз вони підійдуть.

— Ну що напліткувались? — на кухню заходить батько, щоб також привітати мене вдома. 

— Та яке? Дві хвилини лише пройшло, як ми сюди зайшли. Ви так і не скажете,  чому так різко мені довелось змінювати свої плани?

Вони переглядаються,  але не відповідають. Дивні такі. 

— Та не хвилюйся ти,  просто приготували для тебе подарунок, і впевнені, що він тобі сподобається. Гаразд,  йди вже. Тобі місце залишили, можеш сісти де три вільних стільчики. 

— Сподіваюсь,  вони не біля тітки Люсі? 

— Ні, — сміючись відповідає мама, і підштовхує мене вперед до коридору.

І в момент коли я виходжу, вхідні двері відкриваються. Спочатку я відчуваю, як холодне повітря тягне по ногах, на які я забула взути кімнаті капці, а потім я бачу людину,  яку не бачила так давно, що вже би й не впізнала її, якби не той самий командирський голос. 

— З Різдвом Христовим, господарі!

Тітка Катерина, мамина подруга стоїть  на нашому порозі,  з широкою посмішкою, тримаючи в руках подарункові пакети. 

— Катька, — кидається обіймати її моя мати, і жінка щиро відповідає на її привітання. — Скільки років пройшло. 

— Машко, Петре, як я за вами скучила, — я спостерігаю за ними з задоволенням,  радіючи так, ніби це до мене прийшли, а не до батьків. 

— А це Варька? — звертає на мене свою увагу жінка, мама киває, а тітка Катя протягує до мене руки. — Ну красуня стала, від женихів напевне відбою немає?