Глава 4. Ім’я та девіз

У перший же день після знайомства з вожатими весь загін зібрався в альтанці на подвір’ї. Дерев’яні лавки були трохи скрипучі, але всім вистачило місця: хтось сидів поруч, хтось зручно вмостився на підлозі. Крізь дах альтанки пробивалися сонячні промені, а довкола розлягався шум гірського лісу. Віталя й Бодя пояснили, що сьогодні кожен загін має придумати собі назву та девіз.

— Це важливо, — серйозно сказав Бодя, дивлячись на дітей. — Назва об’єднує, а девіз буде вашим криком підтримки у всіх змаганнях.

— І трошки вашим характером, — додав усміхнений Віталя, поправляючи свої кучері. — Тож фантазуйте!

Діти пожвавішали, почали вигукувати ідеї навперебій. Одні хотіли, щоб їхній загін звався «Блискавки», інші — «Ведмеді». Хтось пропонував «Орли», але сперечалися так голосно, що назви губилися у галасі. Анастасія сиділа тихо й спостерігала, як усі сперечаються. Вона вже вдруге була у цьому таборі, тож знала, що такі суперечки часто закінчуються тим, що ніхто ні з ким не погоджується.

Врешті вона підняла руку. — Можна я запропоную? — тихо, але впевнено сказала дівчинка. Усі стихли.

— Кажи, Настю, — підбадьорив її Віталя.

— А якщо ми будемо «Яструби Синевіру»? — її очі світилися. — Бо яструб — це сильний птах, він літає високо і бачить далеко. А ми ж тут, біля озера Синевір, у горах. Це буде наша особливість.

У загоні запанувала тиша. Декілька дітей переглянулися, і хтось кивнув:

— Гарно звучить…

— Класно!

— Краще, ніж «Ведмеді».

— А девіз? — запитав Бодя, і всі знову загуділи.

Тоді Анастасія, трішки хвилюючись, додала:

— «Птахом в небі ми літаєм,

Та в горах не заблукаємо».

Цього разу не було суперечок. Діти засміялися, хтось навіть спробував уголос прокричати девіз, і він пролунав дзвінко й гордо.

— Ну що ж, — підсумував Віталя, — тепер у нас є своя назва і свій девіз. Вітаю, «Яструби Синевіру»!

Діти загриміли в долоні, а Анастасія відчула приємне тепло всередині. Вона не просто повернулася в табір — вона стала його частиною.

— А знаєте що? — раптом вигукнув Віталя. — Кожному загону потрібен прапор!

— Точно! — підхопив Бодя, і в його серйозному голосі навіть прозвучали нотки захоплення. — Без прапора яка ж то команда?

Вони принесли великий аркуш білого полотна й фарби. Діти гуртом сіли навколо, сперечалися, малювали й сміялися. Хтось намалював гори, хтось — саме озеро Синевір. А в центрі Анастасія намалювала яструба з розкритими крилами. Він вийшов простим, але гордим, немов справжній символ загону.

Коли прапор підсох, усі разом підняли його вгору. На вітрі він тріпотів, ніби справді хотів злетіти. Діти закричали свій девіз так гучно, що аж відлуння пішло по горах.

— От тепер ви справжня команда, — сказав Бодя, і навіть його серйозне обличчя прикрасила усмішка.

Анастасія дивилася на прапор і відчувала, як десь у глибині серця розгоряється радість. Вона знала: це літо буде особливим.