Глава 1. Повернення

Анастасія сиділа біля вікна автобуса й уважно вдивлялася в знайому дорогу, що вела до табору «Наш Синевір». Високі гори обіймали вузьку стежку, сосни пахли смолою, а сонце грало промінчиками на воді гірських потоків. Минулого літа вона вже тут була, і з того часу в серці залишилося відчуття тепла й свободи. Тепер вона поверталася вдруге — і від хвилювання навіть важко було всидіти на місці.

Коли автобус зупинився біля воріт табору, на подвір’ї одразу почувся гомін. Діти сміялися, тягнули валізи, хтось уже встиг розпочати гру з м’ячем, а інші з захопленням фотографувалися на тлі гір. Анастасія глибоко вдихнула свіже повітря — воно було зовсім інше, ніж у місті: чисте, холоднувате й сповнене запаху хвої. Вона посміхнулася: нарешті вона знову тут.

Її загін зустрічали два вожаті. Віталя — добрий і відкритий хлопець із кучерявим волоссям, яке весело підстрибувало від кожного його руху. Він усміхався так щиро, що навіть найменші діти одразу відчували себе в безпеці. Його голос звучав тепло, а в очах світилася доброта й підтримка.

Бодя був повною протилежністю — серйозний, зібраний і трохи суворий на перший погляд. Але за цією строгістю ховалася велика любов до дітей. Він ніколи не залишав нікого без уваги, завжди знав, коли пожартувати, а коли дати пораду. Діти швидко розуміли: його серйозність — це теж прояв турботи.

Анастасія відчула, що їй пощастило — з такими вожатими це літо буде справді особливим. Вона тягнула за собою рюкзак, озиралася довкола й ловила знайомі відчуття: ті ж корпуси, ті ж стежки, навіть той самий старий дзвінок біля їдальні. Але водночас усе здавалося новим — ніби табір чекав на неї, щоб подарувати інші історії.

Коли вона зайшла у свій корпус, серце знову стиснулося від радості. Невеличка кімната з дерев’яними ліжками, білими шторами й запахом свіжої фарби здалася їй домом на все літо. Вона обережно поклала рюкзак біля стіни, провела рукою по підвіконню й усміхнулася: ось воно — моє місце, де почнуться нові пригоди.