Епілог

5 років по тому 

 «Любов це вибір, чи почуття яке ти не можеш контролювати?» 

Я мабуть ніколи не замислювалась над цим, та в останні дні мене непокоїть ця думка. Чи змогла б я розлюбити людину до якої відчувала шалені почуття? Та в останні ж дні знаходила багато для себе відповідей. Один день я була впевнена в одному, другий у іншому. Мріяла про те, що якщо кохаєш то не можеш розлюбити, або якщо розлюбив то значить і не кохав зовсім. Або ж бути реалістом і тоді все це вибір, коли ти вибираєш чи похоронити почуття які будуть народжуватися чи дозволити їм рости. Закоханість навряд чи можна контролювати, але вирішувати чи боротися за ці почуття, за людину це вже точно вибір. Думала, що може всі ми глибоко самотні, тому підсвідомо шукаємо потенційну людину, яка зможе заглушити самотність. Багато залежить не тільки від тебе, але і від інших людей, обставин. Хай би хто що не казав, але вони справді впливають на тебе, твій вибір. Кажуть, питають коли вже знайдеш собі когось? А коли знаходиш, питають коли діти? Але це не відбиває бажання бути щасливою, самотньою чи з кимось. В мене було купу проблем. Оскільки найбільше щастя приходить після найважчої болі. А наші шляхи перетнулись не просто так... 

 І мабуть тому я сиджу в потягу і роздумую над цим повертаючись додому. Там де мене чекають, місце в яке ти можеш роками не приходити, та тебе все одно там радісно зустрінуть. Я подорослішала, змінились мої цінності, погляди на життя. В мене був час для роздумів, шість років як не як. Часом тікала від себе, але треба вміти встояти. Мені бракувало цього. Але я вже інша. 

 На свята я приїздила до тата з Сарою і ми святкували, навіть моє день народження. Я була щаслива, але чогось бракувало. Діра в моєму серці не затягнулась з часом. Я навчилась жити з собою, але було холодно. Вдома ніхто не чекав.  

 Коли мені прийшло повідомлення, я довго роздумувала, перед сном, на роботі, у вільний час. Думала так довго, що в якісь моменти хотіла забути про це, зважувала всі за і проти. Та все ж зрозуміла, що не встою перед пропозицією. Мені хотілось цього. 

 І от, я вже бачу знайомі пейзажі і потяг зупиняється. Взяла свою сумку і повільно пішла до виходу. Не знала чи очікують мене, та навіть як ні, мені все одно хотілось побачити знайомі обличчя. Вийшла і мені в ніс вдарило свіже тепле повітря.  

 Я уявляла скільки мені ще потрібно йти тож вирішила що краще викликати таксі.  

 Світило сонце на дворі перед будинком освячуючи переді мною постать мати з ще зовсім маленькою дитиною на руках трохи, а збоку люблячий чоловік який всю свою увагу приділяв їм. Збоку метушились деякі люди, а деякі просто стояли розмовляючи один з одним. Мені стало не зручно, я не вписувалась у цю картину, ще й напевно дивно виглядала з сумкою. Та я не залишилась непоміченою. Всі звернули на мене увагу, дехто стояв зі здивованою пикою, а дехто просто посміхався. Щиро радіючи. 

 Я підійшла трохи ближче, не сильно наблизилась до малюка, та досить щоб прямо подивитись у вічі темного дна океану, які здивовано і занепокоєно дивились на мене. Він майже не змінився. Лише обличчя виглядало змученим. 

 — Що ти тут робиш? — спитав мене Дерек. 

 Я мовчала. Не хотіла зараз говорити. Потім все розкажу. Як тільки залишимося наодинці. Але відповісти треба було тож я відпустила сумку, яка впала на зелену скошену траву. І запустивши руки в його чорне як смола волосся, щоб притягнути його до себе, трохи піднялась на носочках й поцілувала його. Він руками акуратно наче ляльку, яка може у будь-який момент розбитися схопив мене за талію. Мені бракувало його обіймів. Я відчувала як на нас усі дивляться та мені було байдуже. Всі крім нього зайві. Я вдома. 

 — Ти будеш здивована скільки всього сталось... 

 — Залюбки вислухаю. 

 Шість років Марсія приховувала, що вона причетна до цього, що знає де я і куди поїхала. Я була вдячна їй за де. Інколи вона надсилала додому мені листи. Тому із за одного я зараз тут. В місці від якого так вперто бігла колись. 

 Але ми забули всі образи, готові жити з чистого листа. Як колись. Я вже не боялась. Не знаю чому, але цей етап був пройденим. 

 Ми відсторонились. Дерек махнув комусь рукою до моєї сумки та її зразу підхопив якийсь хлопець і забрав.  

 Разом ми підійшли до малюка. 

 — Привіт, Пруденс. Як ти? — Запитала Марсія. — Хочеш малюка потримати?  

 Мене дуже здивувало це, бо вона посміхалась. Я кивнула і вона обережно передала мені дитину. А сама відійшла до Сена в обійми.  

 — Я один тут здивований, що вона повернулась? — Сен круглими очима дивився на мене. 

 Я посміхнулась. Дерек стояв біля мене та теж дивився на малюка. Ми спостерігали за маленьким личком яке солодко спало. 

 — Як назвали? — Спитала я не відриваючи погляд від лялі. 

 — Блейк. Ну, я не сильна в іменах. Це Сен так назвав, — вона подивилась на нього й поцілувала. 

 — Ходімо всередину, — Марсія попрямувала в свій дім. Той з якого я колись їхала. 

 Всередині й зовні нічого не змінилось. Я передала малюка батьку. В залі стояло купу людей. Знайомих та не знайомих. Других було більше. Я помітила як один чоловік дуже хотів стояти з Сеном і дитиною, але батька підходити інші люди й вітали. 

 Як того разу по обидві сторони стояли столи з їжею і алкоголем. 

 Дерек повів мене у вільну кімнату. Зачинив двері. Хотів щось сказати. Але спершу поцілував. Я його не звинувачувала, сама того хотіла. Всі ті фантазії про нього. Я була рішуче налаштована їх відтворити в житті. Але потім. 

 — Я тобі давно хотів сказати, ще тоді коли ти востаннє була тут. Батько віддав мені свій бізнес. 

 Я не могла повірити, була безмежно рада за нього. От чому тоді казав, що міг би допомогти, захистити. Я пам’ятаю всі наші розмови, закарбувались в серці. 

 — Я...я рада за тебе. Ти цього хотів, був до цього готовий. Ти завжди був готовий. Ти відповідальний, серйозний, думаєш про наслідки, — частково я сміялась з нього. Руками торкалась його піджаку. Він вже був не дитиною.