Розділ 20

 Хоч би що, я була рішуче налаштована це зробити. Я подзвонила Марсії і домовилась про зустріч. Також сказала, що про це не має знати ніхто інший. Її машина забрала мене далі від будинку, щоб не помітили. Просто сподіваюсь що мене не бачили, але якщо й так, то я придумаю що сказати. 

 Здавалась, її дім не вивітрювався від сигаретного диму. Чомусь саме в цьому будинку це не викликало відрази. В своєму чорному платті я добре вписувалась. Наверх накинула чорну шкіряну курточку на чорному хутрі яку купила з Мелісою. Взула черевики на підборах. Прикраси котрі мені дав Дерек я не вдягала.  

 Я пройшлась бордовим коридором перш ніж потрапила до кабінету “любої” сестрички. Мене здивувало що я не побачила жодної людини на шляху. Я відклала всі непорозуміння з нею. Мені вона була потрібна, тобто потрібна її допомога. Сама я маленький гвинтик.  

 Вона сиділа за столом з червоного дерева й зосереджено перевіряла документи, але відставила як тільки я зайшла. 

 В такий час вона зустрічала гостей в дизайнерських темно-синіх штанах і не до кінця защепнутій білій сорочці. Дівчина піднялась зі свого місця, обійшла та сперлась на стіл. Руки були в кишенях.  

 Коли вислухала моє прохання кивнула. Навіть не прийшлось просити, що досить здивувало. Але я була вдячна, не тільки за це. Ще за те що врятувала мене тоді. 

 — Точно хочеш? Добре подумала? 

 — А що, вже сумуєш? 

 — Я просто звикла до твоєї присутності, — ні каплі тепла не було в її очах. 

 Вона порилась у своїх тумбочках і витягнула звідти карточку, дала мені. Ще п’ятнадцять хвилин шукали місце, але головне що знайшли. 

 Ми обговорили й домовились, що вона повністю мені допоможе. 

 *** 

 Після цього я подзвонила Дереку й домовилась про зустріч. Це був ліс на краю міста. Там є пагорб з якого місто добре видно. Чудове місце. Краще за те в якому я зараз. О восьмій ми маємо там зустрітися. 

 Коли він звісно спитав навіщо і тд, але я сказала що це секрет. 

 Я досі пам’ятала номер свого старого друга. Він, майже, заприсягнувся мені завжди допомагати, тож я хотіла використати це. Для мене це було дуже важливо. 

 — Слухаю. 

 — Це Пруденс, мій батько працював раніше з тобою. 

 — Так! Я пам’ятаю. Маленька Прю, я давно тебе не чув. Як ти? 

 — Я тобі дзвоню з проханням, просто не хочу, щоб моє ім’я засвітилось. 

 — Без питань, чим зможу тим допоможу. 

 Його відповідь дуже полегшила ситуацію, не знаю, щоб без нього робила. Якби не він було б важко.  

 Я йому розказала все як було. І що я хочу зробити. Вислухавши він трохи подумав і погодився. Ще потрібно, щоб це все спрацювало. 

 *** 

 Ледве дотримавши до вечора в будинку Марсії я поїхала на зустріч. В потрібний час, в потрібному місці. Я довго це планувала. 

 В темряві йшла лісом, серце калатало. Я ледве могла щось розгледіти. Майже, наосліп ступала холодною землею. Могла б включити ліхтарик, але не хотіла зразу показуватись. Поки йшла обдумувала що буду казати.  

 Коли я підходила то Дерек вже чекав мене. Темний силует стояв спиною роздивляючись вогні міста, руки тримав у кишенях штанів і мені дуже до вподоби його новий костюм. Його звичний аутфіт. Єдине, що цього разу він був синій в білу вертикальну смужку. 

 Я підходила ближче навмисне створюючи шум. Хлопець обернувся, руки не вийняв. 

 — Навіщо ми тут? Я тебе шукав по дому, але тебе не було, — таке ненав’язливе питання. 

 Слова застрягли в мене в горлі. Я не знала що відповісти. Було важко вимовити таке. Самій було неприємно, тож я почала з далека. 

 — Мені вже це набридло, я змучилась, — я обережно добирала слова. Підійшла ближче до нього, теж хотіла побачити вечірнє місто. — Стомилась від страху... 

 — Ти ж знаєш, що я міг би тобі допомогти, —  я бачила благання в його очах. —  І це тому ти вирішила полишити все це? Чому саме тоді коли в нас починає виходити? 

 Він не був дурнем та й я не сподівалась водити його за носа. Хто я така? Вирішила сепаруватися, поки не стало пізно й я остаточно, з головою закохалась. Хоча вже не знаю. Кожної миті з ним я сумнівалась все більше. Чому так тяжко? Він був відвертим зі мною, а я...ні, приховувала свої істині бажання, часом навіть від себе. 

 — Я тут, тому що хочу попрощатися. Я не безсердечна, щоб просто втекти, нічого не сказавши. Але я й не терпляча. Мені не підходить боятися за своє життя. 

 — Ти навіть не знаєш що я хочу тобі сказати. 

 — І не хочу знати. Я просто хочу спокою. Поїхати сюди було помилкою, — слова різали, що мене, що його однаково. — Мені не підходить таке життя. З тобою, звісно, добре, але умови в яких ти живеш мене лякають. 

 Хоча б мала сміливість признати, що мені сподобалось. Сподобався він. Його друзі, сім’я. Можливо якби він жив іншим життям було б легше. Я набралась сміливості. 

 — Ходи зі мною. Поїдеш геть звідси й почнемо нове життя, — в моїх очах була іскра надії. Я взяла його за руки. 

  — Я не можу, — майже пошепки сказав. — Я мушу бути тут. 

 Вогник надії погас так само швидко як загорівся. Вдихнула. Це протверезило мене. Навіть якби хотіла я б нічого не могла змінити в його житті. 

 — Я не хочу жити в рожевих окулярах, романтизувати все що тут відбувається. Я розумію, що якщо залишусь, то в мене не буде вибору. Я муситиму жити як буде. Я ще не бачила твою жорстокість в повну силу і не хочу бачити. Знаючи як тут все відбувається, то потім коли ми будемо одружені ти розлюбиш мене, знайдеш коханку, а я буду жити нещасною. 

 — Що ти верзеш? 

 — Так буде. Я тобі набридну. 

 Він поцілував мене, вклав всю любов, турботу і почуття. Показуючи що такого не буде. Але він не знає, що я налаштована рішуче. 

 Чи завжди останній поцілунок такий сумний..?  

 Коли ми відсторонились блакитні очі спостерігали за мною, очікуючи що я скажу. Мій вердикт. Я б ніколи не подумала що своїм рішенням розіб’ю його серце. Раніше думала, воно тільки в мене є. Останні дні змінили мою думку, але я до цього всього жила в законослухняній сім’ї. Для мене таке не прийнятно. Я вирішила діяти більш болісно.