Розділ 19

 — То що будемо робити? 

 Одне питання, я не розуміла до чого воно, хоча сказала саме я.  

 Ми перемістились в сад ззаду будинку. Ще щось було видно тільки завдяки світлу з вікон. А з іншого боку росли різноманітні квіти, кущі та дерева. 

 Раніше я боялась ночі, вважала, що в темряві ховаються монстри. Та з віком зрозуміла, що моє місце в темряві. Там немає ніяких монстрів, лише я. Мабуть раніше я просто боялась себе, та зараз повністю приймаю, себе й свою тягу до темноти. Зараз я готова прийняти туди когось ще. 

 В його і моєму житті наче все владналось. 

 — Так більше не може продовжуватися, ми або говоримо або я не хочу мати з тобою нічого спільного, — я різко додала. 

 — Добре. Мені потрібно знати зараз. Ти зможеш мене полюбити знову? Коли ти сказала, що між нами нічого немає я поставив собі за мету все змінити. 

 Питання ошелешило мене. Його тепле дихання доходило до мене. 

 — Я казала раз, що не змогла б зробити це знову... Але так. Я можу. 

 Це було дивно, оскільки по його обличчю я нічого не могла зрозуміти, скільки б не дивилась. Могла довіритися лише словам. 

 Наші стосунки не є яскравими та ніколи такими не були. Вони розважливі, спокійні, чуйні. Тільки недавно я зрозуміла, що змучилась би від шаленого кохання, воно точно не для мене. Я б радше обрала спокійні поцілунки та обійми рано-вранці, під час готування сніданку і ввечері. Після всього мені хочеться спокою. Хочу розуміти себе, свої бажання, а не думати що зробити щоб не вмерти. Кожного дня вмирають люди та, мабуть, єдине чого я хочу це завершити життя щасливою, бажаною, коханою. Тому я тут. 

 Раніше я не знала що я роблю і навіщо. Я була десь далеко від себе теперішньої. Але тепер я тут, з Дереком, ми двоє не вміємо показувати свої почуття, не знаємо як доказувати, тож нам лишається тільки знати, знати що колись зможемо промовити ці три слова без страху. 

 — Я тебе кохаю. 

 — Я теж тебе кохаю. 

 Тільки зараз ми розкрились і дивились одне на одного чистими очима й відкритими серцями. 

 Я обережно, але впевнено підійшла ближче, руками торкнулась його обличчя. Щетина приємно поколювала пальці, даючи зрозуміти, що це реальність. А він поставив свої руки мені на талію, тіло пройшлось мурашками від теплого дотику. В темноті було погано видно обличчя, але добре було видно, як блистіли блакитні очі, мої улюблені. В яких крилось бажання, надія. Ніхто не хотів порушувати тишу та момент. Ми часто мовчали, але це ніколи не було болісне мовчання, це завжди мало заспокоюючий ефект. Ми просто роздивлялись одне одного. Так довго чекали, надто довго.  

 Я не витримала перша. Піднялась на носках й поцілувала. Ми поцілувались. Це був незвичний поцілунок, не такі як до. Бракне слів, щоб описати. Його ласкаві губи в ніжному поцілунку це найкраща насолода. Всі думки миттю повилітали з голови, я віддалась відчуттям й не впевнена, що зможу точно передати. Можливо, я занадто романтична. До цього я навіть не розуміла наскільки мені самотньо. 

 Від нього пахло свіжістю, лісом. Я готова була дихати цим вічно. Це відчувалось як сп’яніння, як найкращий романтичний сон. Ніяких метеликів, лише умиротворення. Як після важкого дня впасти в ліжко в найніжніші обійми та ковдри й отримувати задоволення. Дивно? Так! Але хто казав, що я вмію описувати? 

 А коли він в перервах вимовляє моє ім'я. Йому вдається вимовити його так ніжно, з турботою і любов'ю, що в мене підкошують ніжки. Як добре що він мене тримає. 

 Здавалось, моментами ми руками впивались в шкіру, лиш би не відпускати цей момент. Лиш би не відпускати одне одного.  

 Але все рано чи пізно закінчується. Ми відсторонились, щоб передихнути. Я облизала губи досі відчуваючи його після смак. Подивилась в його очі, вони сяяли. Ці відчуття теж забрали мене без залишку, без решти. 

 — Що? — здивовано спитала я. 

 — Ти мені подобається такою як є. Подобається, що ти сама того не розуміючи закохуєш мене в себе. Тим, що ти в деякі моменти вирішуєш зробити дурню, яка піде нам на краще. Без тебе я б пропав. Я щасливий бути з тобою, — він уважно дивився в мої вічі, неначе видивлявся щось. 

 — Не правда! Ти перебільшуєш. І хочеш 

сказати, що я дурочка? — Мої щоки розпашілися. Мені такого ще не казали, приємно чути. Омріяне зізнання. 

 — Думай як хочеш, але я кажу правду, — казав 

тримаючи мої руки в своїх, мабуть, щоб я не втекла. Коли ти сказала, що тільки з сім’єю можна щиро поділитися про свої успіхи я вже знав, що ти моя сім’я.   

 І тут він мене сильно обняв. Я здивувалась, не цього я очікувала. Точно не після того що було. Моє обличчя відчувало тепло його великого тіла. Я була огорнута ним і не могла поворухнутися, та й не хотіла. Було зручно... 

 — Вибач, я не вмію виражати свої почуття. — невпевнено повідомив він. 

 — Я знаю. Просто поцілуй мене ще раз.  

 Він відсторонився і кивнув, в ту ж секунду його губи знайшли мої.  

 Цього разу все було впевненіше, впертіше. Мої руки вільно гуляли його головою. Здавалось сором скоро полише нас... 

 ...але нас покликали.  

 — Дерек! Пруденс! — Хтось волав на весь двір. 

 Ми нехотячи відсторонились. 

 — Та завали єбало вже. — Дерек не стримався, прикрив очі рукою. 

 А я вперше почула від нього мат. Ай-яй-яй, поганий хлопчик. Обов’язково йому це потім пригадаю.  

 Бо я б ніколи не уявила, як такий елегантний чоловік криє матом. 

 Хлопець опустив голову, щоб прошепотіти мені на вухо: 

 — Я потім ще дещо розкажу, — в мене тіло вкрилось сиротами від його теплого дихання та тихого, глибокого голосу. 

 Сен з’явився в нашому полі зору. Парубок щасливо йшов до нас. Знав би він, що зіпсував. 

 — Ходіть швидше.  

 В нас не залишалось вибору. Ми мусили йди за ним знову в дім. 

 Поки ми йшли Дерек взяв мене за руку. Разом, це відчуття дуже гріло.