Розділ 17

 Все боліло. Здається боліло навіть те що не мало. Голова розколювалась. Я лежала в ліжку, палець був перемотаний. Як і все тіло. Захотілось зняти, але як тільки підняла руку перехотіла. Біль була майже нестерпною, було дивно розуміти що я пережила вчорашній день. Я була чужій в довгій футболці. Навколо було тепло тож моє тіло зігрілось. Це була моя тимчасова кімната.  

 Біля мене на кріслі спала Меліса. Мені було якось дивно бачити її тут. Незручно. Я щось прохрипіла і вона поворухнулась. Її очі розплющились. Вона помітила, що я вже не сплю. 

 Вона зразу підвелась. Хотіла кликати інших та я її зупинила. Ну як змогла. Не готова була бачити ще когось. Мелісса підійшла до мене. 

 — Розкажи мені що було далі. — Ледве сказала я, губи й ротова порожнина були сухі.  

 Мел вхопила стакан води й спробувала мене напоїти. Вона справді хвилювалась. Але чому? 

 — Тебе хтось підкинув на територію дому. Не пам’ятаєш як тебе хтось ніс? — Я похитала головою в знак протесту. — От, а далі Дерек, лікар і от ти наче вже жива. Тобі дуже пощастило, могло бути гірше. Дерек вияснив що це був Хантер. Ну воно й не дивно. Що він тобі казав? 

 Поглядом я пройшлась по кімнаті шукаючи свої речі. Вони поклали записку в задню кишеню джинсів. Але їх не було тож я була змушена говорити через біль. 

 — Я мала повідомляти про пересування Дерека, ще там з ним була Крістен. Якщо не буде угоди до кінця тижня то буде багато мертвих. — Я закрила очі й видихнула, кожне слово кололо горлянку. 

 Мелісса обдумувала сказане мною, а я тяжко дихала.  

 — Мені треба сказати про це Дереку, я відійду. 

 Я кивнула головою і дівчина вийшла. Інформація про її сестру взагалі не здивувала. Кімната була пуста, я мала почувати себе у безпеці, але після смак вчорашнього досі був на вустах. Страху не було, але паніка залишилась. Можливо, у глибині душі мене цікавило де Дерек і чому він не біля мене, але я розуміла, що зараз мені краще побути на самоті.  

 Події кадрами з’являлись в моїй голові. Мені було ні холодно ні гаряче від цього. Я це пережила і не хотіла згадувати, сподіваюсь я його більше не побачу. Всі ті люди які спостерігали облизуючи губи з насолодою. Вони б після моєї смерті жадібно злизали усю кров. Я була впевнена. Світло вже не викликало відразу, кров вже не сохла на губах.  

 У долоні здорової руки я перебирала, зминала тканину ковдри. Пересвідчувалась що в безпеці. Що я тут, а не десь іще, що це реальність. Шістнадцять, слово крутилось в голові. Моє спасіння, що лише шістнадцять чи погибель, тому що ці шістнадцять взагалі існують. 

 Думки брали дивний оберт, але я не брала до уваги. А якби я померла, коли б про це дізнався мій тато? Точно не скоро. Що б йому сказали? Яка була б причина смерті? Вночі перехопили п’яні чоловіки? Чи може автокатастрофа? Чи щось ще... Не здивуюсь якщо наступного разу все буде по-справжньому. 

 Думки перервав стук у двері. Меліса зайшла. Її обличчя вже не було таким стурбованим, на вустах була звична посмішка.  

 — Дерек з лікарем мають прийти скоро. А поки я пропоную тебе відволікти. 

 Мел широко посміхалась, я не була проти. Цікаво було почути, що вона мені хоче такого розказати. 

 — В мене майже немає друзів. І от всі що є це хлопці, тож я б дуже хотіла з тобою подружитися, ти хороша дівчина. А мені сподобався один хлопець. І саме неймовірне, що ти його знаєш. —  Я ледве могла розуміти що вона говорить, але я старалась. Заради неї, заради себе. В мене теж не було подруг, я її розуміла. — Це Віл. 

 Мелісса покрилась рум’янцем. Їй було стидно зізнаватися. 

 — Ого, — прохрипіла я. — Ви були б гарною парою. 

 — Ой, ну ти що. Коли ми їздили разом, то я помічала, що він часто на мене дивився. Я думаю це взаємно. — Дівчина розповідала з замріяними очима.  

 — Рада за тебе, ви спілкувались вже? 

 — Ну таке, не дуже, але він такий мили-ий.  

 Я як змогла підвелась на ліктях, Мел зразу при встала, щоб допомогти, але я запротестувала. З тумбочки збоку взяла воду та відпила. Вже потроху відходила. Голос вже не був таким хрипким. 

 — Ви мусите поговорити. Може він не такий хороший як здається, поки не ідеалізуй його у своїй голові. Може ми якось погуляємо всі разом, щоб у тебе була причина побути з ним? 

 — Можна буде потім піти на шопінг, а їх попросити супроводжувати нас тому що раз на тебе вже напали. 

 — В принципі по-факту. — Неприємні спогади, але я мушу це пережити. 

 — Він мене так міцно обнімав щоразу. Зразу відводив погляд коли я на нього дивилась. 

 — Я б більше задумалась про те що він хакер і може вмить зламати твій телефон та знайти всю інформацію про тебе. 

 — Він хороший хлопець, такого не зробить, я впевнена. 

 Я хотіла продовжити дискусію, але у двері постукали. Меліса крикнула, щоб цей хтось заходив, але ніхто не зайшов. Ми вже подумали продовжувати розмовляти, але постукали вдруге. Шістнадцять. Думка промайнула в моїй голові. На цей Мелісса вийшла подивитися хто там. Вийшла і акуратно закрила за собою двері. Цікаво хто там був що так не захотів попадати на мої очі. 

 Не хотілось думати взагалі, всі думки зводились до одного і це було гидко. Але як спасіння до кімнати зазирнув Сен. Він трохи прочинив двері, запхав лише голову, щоб озирнутися чи є ще хтось біля мене та швиденько зайшов закривши за собою двері. 

 — Можна? — Я схвально кивнула. 

 Хлопець був якимось дивним, поводився сором’язливо. Не нахабно зайшов, а спитав. У ньому щось змінилось, але я не розуміла що саме. Він виглядав як завжди, але цього разу ніби більше постарався над зовнішнім виглядом.  

 Але вмить я все збагнула. 

 — Хто вона? 

 — Що? — Він був спантеличеним. — Я взагалі-то прийшов спитати як ти. Чи тебе вчора не сильно пом’яли? А ти якусь маячню питаєш. 

 Мені було байдуже на його промову. Після закоханих очей Меліси, ці закохані очі було вкрай легко вичислити.