Розділ 12

Пруденс

 У мене є сестра? Мене досі шокувало почуте ще у маєтку Марсії, а ми вже приїхали в сімейний маєток Дерека і Сена. І Марсія з нами... Щоб обговорити наше співіснування. І я ще там попросила її про докази які вона люб’язно привезла з собою. 

 Ми троє стояли в колі й говорили в залі, не наважуючись підійматись у якусь кімнату. Моя новоспечена сестра переодяглась у чорну вкорочену футболку поверх якої вділа шкіряну курточку і штани темно-оливкового кольору. Стояла, у своїх бордових нігтях тримала папери, Дерек щось говорив їй, та я стояла ще у своєму платті та не могла слухати із за шуму у вухах, який потроху спадав. Я вже казала, що нам краще було б переміститись у будь-яку вільну кімнату, та він тільки зараз роздумував у яку саме. 

  Я помітила як Сен спускався і проходив мимо у своїй піжамі та біля нашої компанії вирішив обернути голову, щоб подивитись, синхронно ньому голову обернула і Марсія, щоб подивитися хто тут ходить. Я зауважила, що він нічого навіть не сказав, не поцікавився хто це, хто коли ми з ним перетиналися він завжди мав що сказати. Напевно вже просто змучений.  

 — А це ще хто? — Повернула голову до нас і з холодною байдужістю спитала вона коли той вже дійшов до кухні.  

 — Це мій брат, — мовив Дерек. — Все добре. Ходімо на другий поверх, я піду лише ключ візьму до кімнати. Чи може вас залишити наодинці? 

 — Думаю буде краще наодинці, мені є що сказати особисто їй. — Сказала вона до Дерека наголосивши на останньому слові. Так наче він міг не послухати. 

 Піднялись і повернули на право, але я ще досі не розуміла, що тут є. Знала лише про бібліотеку. Дерек йшов спереду ведучи нас до другої кімнати зліва. Вставив ключ прокрутивши кімната відчинилась запрошуючи нас зайти. 

 За дверима ховалась невеличка кімната з високою стелею. Кремові стіни як і в решти кімнат у яких я встигла побувати. На підлозі була мармурова плитка з чорними квадратами. Напроти входу було велике аркове вікно майже на всю стіну, яке відкривало вид на задній сад, який частково закривали штори з цупкої тканини бежевого кольору на золотому карнизі. Під ними стояв кольору слонової кістки диван з темно-блакитними подушками. З обох боків від нього стояли, такого ж кольору м’які крісла. Над тим що стояв зліва височіла величезна картина в відповідних кольорах у золотій рамці. В кутку стояв торшер. Посередині кімнати стояв скляний журнальний столик знову ж таки з золотими ніжками. 

 Я зайшла перша, а Марсія закрила за собою двері. Я присіла на крісло зліва, а вона кинула папери на столик і пройшла до вікна, дивилась як вечір оповив сад. Я чекала поки вона заговорить, та вона, мабуть, збиралась з думками. Не сказати що я боялась її, але від неї віяла небезпека. 

 — Я у 15 років дізналась, що у мене є сестра. Та мати попередила мене, сказала що мені не можна з тобою познайомитись, тим більше ти теж не знала про моє існування. 

 — Я думала моя мама померла. 

 — Ні. Вона втекла від вас, бо на це були причини. — Холодно констатувала вона. — Їй і її справі загрожувала небезпека. 

 Марсія притихла. Вона явно не готувала промову. Запанувала тиша, було чути лише наше дихання. Мені було трохи ніяково. 

 — Якою вона була? Мені тато розказував, що вона була неймовірною і люблячою жінкою. 

 — Там може і так. Але я її знала лише холодну і безкомпромісну. Яку не цікавили почуття і думки оточенння. Вона ніколи не проявляла емоцій на людях. Хоча хто знає яку гру вона вела. 

 Мені було дивно таке чути. У батька була лише одна фотографія з нею. Вони стояли на даху з якимось другом і коли батько підійшов до неї, щоб поцілувати, вона засміялась і почала відвертатись, бо стидалась це робити на людях, але вона щиро посміхалась, була щаслива. Чи мені лише здається так? 

 — Не знаю чи ти знаєш, але вона не одружилась. Ні разу не була одруженою, хоча мала двох дітей ще й від різних чоловіків. — Це точно не було схоже на те як я її собі уявляла. Та Марсія продовжила. — Була така гарна, але це добре грало їй на руку. 

 — Грало? — Я перепитала. 

 — Ти хіба не знала, що вона померла? 

 — Ні, коли? — Ошелешено спитала я. 

 — Рік тому. — Та Марсія спокійно стояла досі дивлячись у вікно. 

 Мені не було боляче це чути, адже мені вона фактично незнайома людина. Але Марсія, вона ж жила з неї стільки років, але все одно не проронила навіть скупої сльози. 

 Тяжко було називати її сестрою. Вона навіть крихтою не була схожа зі мною. Мої світло-блакитні очі та її карі, моє ідеально пряме чорне волосся не мало нічого спільного з її хвилястим каштановим. Це тільки якщо очевидно порівняти. Я взяла в руки папери, погортала, там були ДНК тести. Які додатково підтверджували її слова. 

 — Ти зовні схожа на неї. Набагато більше ніж я. Мені купу людей казали, що подумали, що ти це мадам Гант, ну тобто наша мама. Ще так здивувались, бо знають що вона померла. 

 Було на диво чути таке зізнання. Я не мала що додати. Ми мовчали. Здавалось час тягнувся надто повільно, бо просто розгубився в кімнаті з двома красунями.  

 — Мені немає чого ще додати, якщо тобі теж, то можеш йти. Коли будеш виходити заклич Дерека. — І тут з’явився її суворо-діловий тон. Що вже було більше на неї схоже. 

 Я слухняно встала і швидко вийшла. Прикрила двері, спершись на стіну Дерек думав про щось своє. Та я вирвала його з роздумів, сказала що тепер його черга на роздертя. Він посміхнувся лише кутиками рота і спокійно зайшов.  

 Оскільки я вже була вільна від цих сімейних драм, вирішила піти переодягнутися. На навіть якби я хотіла підслухати їх розмову, та стіни не пропускали жоден звук.   

 Швидко забігла до кімнати й тільки зараз мене осягнуло, що у моїй кімнаті немає ключа, щоб закритися, тобто може таке статися що коли я буду переодягатися хтось може зайти. А ще враховуючи, що весь одяг в шафі з’являвся точно не магічним чином... Витягнула з шафи піжаму. Але знаючи що поки всі члени сім’ї зайняті вирішила це робити швидко, щоб хтось неочікувано не завітав.