Розділ 9

 — Привіт, синку. 

 — Привіт, тату. — Промовив Дерек. 

 Я на цьому моменті я була вражена. Ні за що не могла б подумати що це його батько. Хоча вони були досить схожі. Однаковий блакитний колір очей, у двох були однакові густі темні брови які, на диво, з віком в другого не посивіли. 

 — Нам з деким треба ще познайомиться. Мене звати Гарольд Моріс. — Він простягнув мені руку. 

 Потиснувши у відповідь руку, я назвала своє ім’я. 

 — Пруденс. Пруденс Гарді. — я подивилась на Дерека, було видно, що йому не зручно в присутності батька.  

 — Я покличу людину, щоб забрала ваші речі. Не хвилюйтесь. 

 Гарольд запропонував зайти додому. Зайшовши всередину, я заклякла від краси й багатства. Ми зайшли в зал і мені впали в очі величезні сходи які розходились по обидві сторони. Мене ще вразили високі стелі. І тут заговорив Гарольд. 

 — Нам треба поговорити. На самоті. — сказав до Дерека. — А ви, міс, можете прогулятись будинком. 

 І його батько почав підійматися одними зі сходів. А Дерек покірно йшов за ним. Я спостерігала, як йшли дві машини, двоє накачані були настільки що деколи здавалось, що піджак розірветься під купою м’язів. Мені нічого не лишалося, тож я пішла в першу кімнату яка кинулась мені в очі.  

 Зайшовши туди я зрозуміла, що це була кухня, за столом якої молода жінка, яка гортала журнал. На її плечі спадали золотисті кучері, а її очі були кольору тигрового ока. Її худе оливкове тіло облягало хорошої тканини бежеве плаття.  

 Я дозволила собі подумати, що це могла бути його дочка. 

 Я привіталась, після чого, піднявши погляд, вона звернула на мене увагу. Вона привіталась у відповідь. 

 — Можна дізнатися, ви донька Гарольда? — Нескромно спитала я. 

 Вона засміялась та відповіла мені те що я була не готова почути. 

 — Мені звісно дуже приємно, але я його дружина. 

 Я заклякла від почутого. Тяжко було повірити, що така гарна жінка одружена на старому діду. Поки я про це думала вона перервала незручне мовчання. 

 — Ти, напевно, ще не знайома з моїм сином. Може ходімо я вас познайомлю? — з ентузіазмом заговорила вона. 

 Мені нічого не лишалось як кивнути. Жіночка підхопилась на ноги й швидко пішла до виходу запрошуючи мене за собою. Піднявшись нагору, по сходах ми звернули направо в коридор. А протилежною стороною пішов Дерек, в ліву частину коридору. Я мимоволі озирнулась на коридор, наче там могла б побачити його. Мені самій було дуже ніяково.  

 Ми зайшли, на перший погляд, в бібліотеку. Бо повсюди стояли стелажі з книгами, а біля вікна стояв невеличкий диван. Я вже уявляла що якщо тут залишусь то маю намір прочитати бодай третину з того що тут є. 

 На дивані сидів худий хлопець який з цікавістю читав книгу. Його темно-каштанове, майже чорне, кучеряве волосся дещо затуляло обличчя та, все одно, було видно пухкі губи. Та коли він підвів погляд тяжко було побачити різницю між зіницею і райдужкою. Та від батька йому теж передались густі темні брови.  

 На ньому була звичайна злегка обтисла біла футболка через яку було видно кубики преса і вільні темно-сині штани.  

 Він був вродливим, я б збрехала якби сказала інакше. Він закрив і відставив книгу. А його мати тихенько встигла відійти. Довго мовчати він не став і представився. 

 — Мене звати Сен, а ти, мабуть, приїхала з Дереком? 

 — Так, мене звати Пруденс. Що читаєш? 

 — “Вечірка на Гелловін” Аґати Крісті. Ти, мабуть, його дівчина, раз він з тобою приїхав.  

 — Ой, ну чесно кажучи в нас все складно... — сказала я, опустивши погляд. 

 — Та ти присідай, — сказав і трішки посунувся на край дивана, щоб мені було місце. 

 Я звісно сіла. Від нього йшов дуже цікавий запах, але я ніяк не могла зрозуміти що це. І продовжила розмову. 

 — А можеш щось розказати? Які між вами відносини, наприклад? Бо Дерек мені майже нічого про вас не казав.  

 Я вирішила щось дізнатись про його сім’ю від людини якій не буде потреби мені брехати. 

 — Та відносини більш менш. Ну якщо між мною і Дереком, то особливо ніяких, він поїхав звідси і я вже довго його не бачив. Так сказати вже забув, що в мене є старший брат. — Спокійно розказував Сен. 

 — Як думаєш йому не сумно було покидати батьків? 

— Не думаю, ще й знаючи що він це спеціально зробив, а не вимушено. Хоча його можна зрозуміти в нього вже не лишилось нічого, що його тут тримало. І я щось так багато вже сказав, а ти про себе нічого. Теж щось кажи. Наприклад, як ви познайомились? — Сен посміхався. 

 — Ну він просто працював разом з моїм батьком, а я до нього деколи ходила на роботу, от так і познайомились. А і я сказала, що все складно, бо в останній час він дуже охолонув до мене і я вже не знаю, що думати. 

 — Ну, можливо, якщо він привіз тебе сюди, може, ще не все втрачено. — це звучало обнадійливо.  

 — Хотілось би вірити. А чого його нічого не тримало? Він мені казав що його мати померла, це правда? Виходить, що твоя мама це його мачуха, я правильно зрозуміла? 

 Сен стримано кивнув. Можливо, він би хотів старшого брата якого в нього, по факту, не було, та він вже про це ніколи не скаже.  

 — Жесть, це ж виходить ти ще в середній школі вчишся. — проскочило в моїй голові. І я вирішила розбавити гнітючу атмосферу. 

 — Хах, так, ще досі, — Сен закрив очі й приємна посмішка розтягнулась на його обличчі. 

 Мені чомусь здавалось, що він старший ніж є насправді. В нього є такий вигляд. Дивишся на нього і він наче все знає. Немов може зараз розказати про все те, що ще навіть тобі невідомо. Це притягує. Між нами була така ненав’язлива атмосфера. Пощастить людині з якою він буде зустрічатись, якщо вже тільки зараз хтось є. 

 — А мені цікаво стало в тебе є дівчина? Бо якщо є, їй дуже пощастило з тобою. 

 — Ні, немає, — Сен ніяковів. — Все ще в майбутньому. 

 В цей момент до дверей бібліотеки різко увірвався Дерек. На його обличчі можна було помітити роздратування, та коли він подивився на нас цей вираз зразу вщух. Я цього не зрозуміла.