Розділ 7

Середина березня

 Ще вчора Остін сказав, що зробить мені щось на подобі сюрпризу. Поняття не мала, що то буде. Але я в ньому не сумнівалась. Просто-таки повідомив, щоб я вділась тепліше і вділа зручне взуття. І після обіду я вже чекала на пуфі в передпокої, як ні в чому не бувало дивилась якісь відео.  

 Через десять хвилин я почула як під будинок під’їхала машина, зразу вибігла і побачила знайому машину на якій Остін їздить на роботу. Було видно що задні сидіння дещо напхані. Хлопець вийшов з машини та підійшов до мене, привітався, хоча ми сьогодні вже говорили і відкрив двері до пасажирського крісла запрошуючи мене сісти. Як тільки я всілась він закрив дверку.  

 Я обернулась подивитися, що було на задніх сидіннях, але не змогла бо все що там було в кульках. 

 — Не піддивляйся це сюрприз, — відкрив двері і сів на своє сидіння Остін. — Будь ласка, я справді хочу щоб це було неочікувано. Хоча, мабуть, це виявиться трішки банально. 

 — Не думаю що все настільки погано як ти це описуєш. — я хотіла підбадьорити його? Ну це все одно було жалюгідно сказано. 

 Він вів себе сором’язливо, мені було дивно оскільки це взагалі не було на нього схоже.  

 Ми їхали з міста, вигляд змінювався з лісів на степи. Я час від часу відволікалась від пейзажів за склом щоб помилуватися Остіном який був зосереджений на дорозі. Їхали мовчки слухаючи музику і насолоджуючись компанією одне одного. 

 Поки не приїхали. Вийшовши, мені в ніс вдарило чисте гірське повітря. Я роззирнулась, заклякла, навколо нас велично розлягались гори, точніше просто гора, Корно-Гранде.  

 Цей вигляд надихав, на будь-що, хотілось попросту побігти. В таких місцях відчуваєш себе вільним. Вільним від справ, проблем. В таких місцях по-справжньому хочеться жити. 

— Єма, як тут гарно. — єдине, що я спромоглась вимовити. 

— Тобі подобається? — ніяково запитав хлопець. 

— Я чесно в захваті... Тут неймовірно гарно. — я вже навіть сама відчувала посмішку на своєму обличчі. 

— Я боявся що тобі може не сподобатись місце, але... Я б хотів зустріти з тобою захід сонця. Я переживав, бо думав що це буде дуже банально і що ти не оціниш. — нарешті зізнався.  

 Я підбігла до Остіна і щосили обняла, може це для когось і було б банально, але з ним для мене все стає незвичним. 

— Ми будемо підніматися на гору? — поцікавилась я. 

— Не зовсім. Ти не готувалась для цього тож я тобі пропоную просто прогулятись. — він ніяково опустив погляд. — Взагалі я б хотів з тобою піднятись на гору. Не тільки на цю, просто трохи боявся, що тобі таке може не сподобатись. 

 — Ти чого? Я взагалі вважаю що ми споріднені душі. — впевнено з посмішкою на обличчі говорила. — І якщо це подобається тобі значить і мені це має сподобатись. Хоча б трішки. 

 Повільно підійшла до нього і взяла за руку, хотіла щоб він подивився на мене. Він подивився на мене, а його погляд... Він був настільки теплий, що ним можна було топити лід. 

 — Наступного разу піднімемось. Разом. 

 Стала навшпиньки і поцілувала його, закріплюючи обіцянку.  

 — То що в тебе там в машині?  

 Він посміхнувся і закрив очі. 

 — Я знав, що ти рано чи пізно спитаєш. Дивно було, що ти так довго про це не питала. Я хотів зробити пікнік, там все потрібне. 

 Посмішка розтягнулась обличчям і я побігла до машини. Я вже казала, що мені подобається весь час, що я проводжу з Остіном? Бо його компанія це щось неймовірно затишне.  

 Ну, можливо, частково тому, що ми багато обнімались і цілувались...