Розділ 6

 Не знаю чим думала коли сама пропонувала це. Хоча знаю, що я не думала. Я насправді переживала, все сталось надто швидко. Могла б нормально відмовитися, але я не розумію що мені тут робити.  

 Напевно просто буду тримати ворога біля себе. Хоча він мені нічого не зробив, попросту хочу зрозуміти. 

 Темно, ще навіть сонце не зійшло я стояла з невеличким чорним рюкзаком біля шосе в який поклала лише необхідне і то не все. А сама була одягнута в спортивний костюм сірого кольору та чорних кросівках. 

 В голові крутились думки. А може він мене кинув тут. Він навіть не сказав коли тут буде. Може я прив’язалась до нього і хочу в ньому знайти Остіна. З одного боку, розуміла що це буде марно, але з другого я сподівалась на щось. Поняття не мала що тут забула. Прохолодний вітерець дув в обличчя, але із за того що нервувалась мені було жарко. Навколо лиш ліс і дорога. Можна було чути шурхіт листя яке тільки недавно з’явилося на гілках. Вже навіть думала що спізнилась, але вирішила до останнього чекати. Ну, можливо, простою тут до обіду як дурна ну вже як буде.  

 Стояла годину, потім по дорозі проїхалась незнайома мені чорна Шевроле і зупинилась біля мене. Дерек відкрив двері й дуже неохоче і незадоволено сказав сідати. І курва, він був в костюмі. Але мені було байдуже. Я вмостилась на переднє сидіння і прищепила пасок безпеки. В салоні тхнуло освіжувачем повітря, жахливий вибір. І мені ще тут їхати не знати скільки. Він не сказав більше ні слова. Дивилась через вікно на горизонт, але мене це не цікавило. Хоча мені було цікаво куди ми їдемо тож я не стала стидатися і почала розпитувати.  

— Так від чого ти тікаєш? — Остін мовчав. Але коли вже думала що відповіді вже не почую, він нарешті відповів. 

— Ти справді хочеш це знати? — я попросту кивнула головою, але хлопець це побачив. — Мене викрили, все просто.  

— Але ж поліція не знає як тебе знайти.  

— Так, але я її й не боюсь. Із за моєї помилки я став вразливим, мої вороги вичислили де мене можна знайти й прибрати. Більше нічого не можу сказати. 

— Не можеш? Я вже і так з тобою й вже точно нікому не скажу. Ти все одно в будь-який момент можеш мене позбутися. — наполягала я, він тяжко видихнув, було видно що йому це не в кайф. 

— Мене вони хотіли вбити, щоб я не заважав їм робити свої справи або в мого батька просити викуп. Таке вже не вперше тож їду звідси. Я особисто їду просити захисту якого в мене зараз немає, єдина помилка і я в гіршому випадку мертвий. А так я їм буду менш привабливий, бо за мене заступляться. Якщо зараз вони мене вб’ють і їм нічого не буде, а так вони моїм вбивством розв’яжуть війну з сильними ворогами. А взагалі я можу в будь-який момент тебе вбити. — Дерек говорив повільно і розмірено. — Ми будемо проїзжати повз одне місто і заночуємо там. Взагалі шлях буде довгим, попереджую.  

 Мені було байдуже скільки треба буде їхати. Справді хотілось розбавити своє нудне життя. Я хотіла побути з ним... Мені було байдуже що він там собі придумав, я бачила в його очах непідробний інтерес і я настроєна його повернути. Якщо прийдеться, то і вибороти. Ну що не зробиш заради свого щастя. 

— До речі, Остін ти мені брехав коли ми спілкувались? 

— Дерек. Мене звати Дерек. Ні, не брехав, попросту не договорював. 

 Не знала як можна підтримати розмову оскільки бачила що цей вилупок не хоче зі мною говорити. Тож якийсь час ми знову їхали мовчки, я не дуже звертала увагу на дорогу по якій ми їхали. Було байдуже, якось буде. Знаходячись в роздумах я не помітила, що нахабно роздивляюсь його. Не могла ніяк звикнути до його чорного волосся без кучерів, хотілось провести рукою, погладити. І тут з мене вирвалось. 

— Чому в тебе більше нема кучерів? 

— Вони є, просто не так помітні. 

Або він попросту не хотів признати що випрямляє волосся, як варіант. Ну взагалі я вирішила поспати оскільки не спала від учора. Не здивована що досить швидко заснула. 

  Я прокинулась як ми заїхали в якесь невелике місто, мені було байдуже яке. Насправді хотілося нарешті поїсти, ми їхали пару годин і я встигла втомитися. Вже навіть живіт подавав сигнал, що треба перекусити. Тож я поцікавилась. 

— А коли ми зупинимось, щоб поїсти? Я просто голодна. 

— Скоро, ми вже майже доїхали до кафе. 

 І справді, через короткий проміжок часу ми під’їхали до якогось кафе, байдуже якого я справді хотіла поїсти. Коли Дерек припаркував машину я зразу вистрибнула з машини й побігла в заклад. В той час як хлопець повільно йшов. Поки він зайшов я встигла вибрати, що хотіла  

— Мені чорний чай і пиріжок з малиною.  

— А мені яблучний пиріг і зелений чай.  

Як тільки нам назвали суму я вже полізла рукою в кишеню шукати гроші, та за цей час Дерек вже встиг оплатити. Я вже хотіла сказати що віддам йому гроші, але він випередив мене, сказав що йому не потрібно повертати кошти. Сіли один навпроти одного за перший вільний столик, та й людей багато не було. Досить скромний заклад. Я не дуже роздивлялась, була зосереджена на хлопці який чомусь озирався. Було схоже на ознаку слабості, невпевненості. 

— Викинь свій телефон. — сказано це було різко, як наказ і було видно, що його взагалі не хвилювала моя думка що до цього. 

 Вже хотілось заперечити, але він доповнив. 

— Або залиш десь, потім якщо потрібно буде забереш. — говорячи це його погляд блукав приміщенням. — Більше нічого не скажу, небезпечно. 

 Хотілось спитати ще щось, але думаю якщо сказав, що більше нічого не скаже то дотримається свого слова. Тож вирішила поки чекаю просто подивитись в вікно, на дворі збирались хмари й напевно буде дощ. Він блукав поглядом по кімнаті та коли нам принесли наше замовлення, він спрямував свій погляд на їжу, та до кінця дня більше не озирався. Це була досить різка зміна поведінки тож для мене це було дрібку дивно. Та я не звернула на це багато уваги та взялась за свій пиріг. Чекали не довго, бо по суті нам робили тільки чай.