Розділ 5

 З самого ранку я не чула нічого від Остіна. Знала тільки про те, що він вчора написав заяву на звільнення. Мене це непокоїло, але зробити нічого не могла тож зібралася цілий день провести на вулиці. Розуміла, що він пропаде і я нічого не встигну йому сказати. 

 Я гуляла містом, як тут мені прийшло повідомлення з координатами від Остіна. Йому потрібно щоб я туди приїхала? Дивно. Він казав, що має їхати, звісно я хотіла поїхати з ним. Я думала в останні дні перед виїздом буде збирати речі. Я подивилась в телефоні де це є, це виявилась закинута лікарня. Не роздумуючи я вже змінила маршрут і пішла в ту сторону. 

  Лікарня стояла майже на краю міста, її хотіли відремонтувати, але не було коштів на це. Вона так і стоїть по досі занедбана, десь взагалі немає стін, крізь діри в стінах і черепиці туди ще потрапляють промені сонця. Дивно, що він хотів, щоб я прийшла сюди. Я відчувала якесь занепокоєння, але подумала, що просто накручую себе. Не кожен день тобі кажуть приходити в закинуту будівлю. 

  Коли я вже підходила тільки-тільки починало вечоріти. Дивне передчуття не покидало мене. Лікарня не виглядала такою страшною як можна було б подумати. Але територія навколо заросла лісом, можна було спостерігати як дерева безцеремонно пускали своє гілля крізь розбиті вікна і шпарини в стінах. 

  Я ще навіть не зайшла в приміщення, як мені прийшло повідомлення: “Шукай 16 кабінет”. Мені справді було лячно заходити. Під ногами шуміло листя і зламані гілки. Все ж я пересилила себе і ступила до входу. Всередині відчувалася сирість, колись біла плитка зараз була брудно сірою, все скрипіло. Ніби почувши шурхіт, я озирнулась, гукнула, але відповіді не почула. Було так тихо, що було враження наче можна було почути биття серця, але я чула лише свої кроки. Тішило те, що на підлозі були свіжі сліди ніг, значить Остін мусить бути тут. Я йшла і роздивлялась номери палат, на деяких взагалі не було номеру. Та от поступово я дійшла до потрібної кімнати. Двері були прочинені, я обережно зайшла всередину.  

  Побачене мене вразило. На кріслі біля дверей сидів прив’язаний чоловік. Голова його була опущена, ще й чорне волосся яке дещо спадало на обличчя не давало змогу розгледіти його. Та навіть так я побачила, що він посміхається. Він знав. Він знав, що так буде. Та ось наче він тільки зараз зрозумів, що до нього прийшли, чоловік підняв голову. Не може бути. Переді мною сидів не хтось інший як вбивця за яким всі полюють. Та зачекайте... Його блакитні очі та чорне волосся зачесане назад, та зараз злегка розпатлане, мали не дозволити мені побачити в ньому Остіна, але я побачила. Ще його зрадили парфуми, які я впізнала. Від нього було чутно деревом і жасмином. Але думаю хтось інший не впізнав би. Він зрозумів що його впізнали. 

 — Ну привіт, ти знайшла мене. — його голос був дещо хриплим. 

 Я стояла і не могла поворухнутися. 

 — Що відбувається? Я не розумію, ти хотів мене після всього просто кинути..? — я не очікувала такого. 

 — О! Ти не розумієш? Я тебе не любив, може Остін тебе любив, але точно не я. — він був спокійний, аж надто, його анітрохи не хвилювали мої слова, почуття. 

 — Я тобі не вірю! Я бачила на власні очі, таке не можна відіграти.  

 — Ніколи не думала що очі можуть обманювати? Та й взагалі краса оманлива, а ти ведешся на неї як цуценя на кістку.  

 Почуття брали верх. Мрії враз розбилися об скелю правди. Останнє що я хотіла це вірити в його слова, радше брехню. Покидьок закохав в себе і кинув.  Хоча Остін не був поганим, під сонячними променями його руде волосся навіть виглядало не так жахливо. Але зараз напроти мене не він, а маніяк якого я б радше вбила. В його кольорі волосся йому краще, чорні пасма які вкладені назад щоб не заважати ідеально підходять до голубих очей, а ластовиння... Його немає? Я так звикла до них що аж дивно бачити його відсутність. Але без них йому краще. Виглядає так наче його наміри є серйозними, хоча вони насправді є серйозними.  

 Тяжко було його впізнати після змін, але я все ж таки його впізнала. Коли він сидить тут зв'язаний мені аж не віриться що я його спіймала... Чи мені так здається? 

 Встигла я тільки розслабитися, як тільки до мене дійшло що тут все не, так. І я кімнату зайшов якийсь масивний чоловік азійської зовнішності, весь в тату зі смуглою шкірою, чорним коротким волоссям, з пістолетом в руках і з глупуватою посмішкою на обличчі. Одним словом гидкий. 

 — Ну що, попались голубки. — він був задоволений своїм положенням. — Не переживай дівка, спочатку я застрелю тебе, щоб ти не мучилась. А потім буду повільно прострілювати йому по нозі, потім по руці й, можливо, потім вб’ю його. 

 Мені було огидно слухати цього мужика. 

 Та момент і Остін нарешті дорізав шнур яким його було зв’язано, підвівся і я тільки зараз помітила, що він був в костюмі. Спритно вихопив зброю з рук викрадача і направив на нього дуло, тепер той був під прицілом. Я взагалі не розуміла що відбувається. Тільки розуміла що він виглядав дуже мужньо. Ніколи не бачила його таким впевненим в тому що робить. Але час не жде й Остін вистрілив. Вистріл відлунням пройшовся по стінам. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся. У голову чоловіка, той зразу тяжко впав на підлогу. Я почула дзвін у вухах. Всередині мене все перевернулось від такого. Та сподівалась що мене не наздожене така ж доля. Але новий Остін подивився в мій бік і лише сказав. 

— Треба позбутися його і знищити докази. 

 Я не могла, навіть не хотіла йому суперечити. Боялась спитати що це взагалі було. Було ніяково як мінімум мені, хоча думаю тільки мені.  

 Я допомогла йому нести важке тіло викрадача через коридор на вулицю і він, кинувши його, на задньому дворі лікарні, спалив його. Ми стояли й мовчки спостерігали як полум’я поглинало тіло. 

 Крім диму ще пахло хвоєю яка росла навколо і старалась перекрити огидний запах трупа і крові, яка тягнулась від кімнати й до виходу. Мені здавалось, а може і ні, що я вже сама пахну так само. Треба буде трохи довго постояти під душем, щоб змити з себе цей сморід.