Розділ 3

За пару годин до Нового року 

 — Я не можу з тобою бути, я пообіцяв своїм друзям що з ними піду. Ти ж вже не маленька, щоб я тебе з собою брав. Тим більше я розраховував, що ти з подругами будеш. 

 — Вони всі поїхали з міста, святкувати.  

 — Ну то поклич Остіна. Щоб самій нудно не було. Бо на скільки я знаю він сьогодні не зайнятий. 

 Мені не хотілося цього признавати, але в мене залишився тільки один варіант. Остін. Щоб вже не бути самою. Що ж, прийдеться писати йому. 

 Яке диво, він вільний і не проти провести вечір зі мною. Аж не віриться. Ми домовилися зустрітися біля ялинки в центрі міста, я вирішила, що вже вийду з татом. Через те що мій батько довго збирався, я стояла на коридорі й роздивлялась своє взуття. Я вділась доволі гарно, бежевий шарф, чорна курточка, сині джинси та чорні черевики. Радує те, що аж так довго чекати не прийшлось. Пару хвилин і ми виходили з дому, вирішили пішки дійти до центру. На вулицях гуляли люди. Літали сніжинки. 

 Довго чекати Остіна не прийшлось, коли я підходила до місця зустрічі він там вже стояв. Його руді кучері неслухняно вилізали з під шапки. А ще він був добре притрушений снігом, напевно довго чекав. Навіть на оправі його окуляр була тоненька смужка снігу. Я подивилась на його руки, від стаканчика йшов пар.  

 — Це гарячий шоколад, хочеш і тобі куплю? 

 — Була б не проти. — я справді хотіла зігрітися. 

 — Почекай 5 хвилин я зараз вернусь. 

 Інтригує. Через зазначений час він вернувся з ще одним гарячим шоколадом. Подякувавши, я запропонувала прогулятися по площі. Поки я гріла руки ми майже ні про що не говорили, нічого важливого. Його незграбні питання, мої чіткі відповіді на них.  

 — То чого ти мене покликала? Наскільки я знаю в тебе є друзі з якими ти б краще провела новий рік. 

 — Всі мої друзі не в місті. А тато сидить в барі зі своїми друзями. Ти єдиний хто залишився. 

 — Я радий, що зараз з тобою. 

 Я не хотіла на це відповідати. Остін не був найкращим варіантом, але і не найгіршим. Та все одно я не була дуже задоволена. Він не той з ким я хотіла провести цей вечір. Далеко не той. Та в мене немає вибору. Я не хочу бути одна.  

 Було сніжно і морозно. Я вже допила свій гарячий напій і мені було трохи холодно. Вже охолоджені пальці я заховала в кишені куртки. Я вже встигла пожаліти, що сама запропонувала з ним погуляти. Я бачила, що Остін вагався над чимось, але не розуміла над чим. Поки не почула. 

 — Може підемо до мене? я бачу, що ти вже змерзла. 

 В принципі я в будь-який момент зможу піти геть. Тому я погодилась. Ми попрямували засніженою дорогою до його будинку. В принципі це не так вже і далеко.  

 Як я дізналась він жив недалеко від центру міста. За дві години до півночі піду додому і все, а в нього безплатно поїм. Йшли ми не так довго, як я очікувала, може хвилин десять. Навколо дороги стояло багатенько гарних будинків. Ми підійшли до одного з них.  

 Не такого великого як інші, але теж ошатного. Я б не подумала що Остін міг би в такому жити. І я не думала, що в нього хватає зарплатні, щоб в такому домі жити. Остін відкрив двері і пропустив мене першу пройти. А як тільки Остін зайшов в нього запотіли окуляри, поняття не маю як в такому стані він зміг закрити ключем двері.  

 Як тільки я зайшла то зауважила що в нього все в стилі мінімалізм, в бежевих тонах. В будинку чувся аромат персику. По ньому не скажеш. Я думала в домі все завалено фотографіями сім'ї, хоча на диво я ні одну не побачила, тільки фотографії пейзажів. Думала, що в нього багато всякого непотребу і трохи сміття яке він не встиг прибрати. Але було чисто. Він навіть встигав газон косити, який тоді був накритий снігом.  

 — Не думала що в тебе буде так чисто, ти ж холостяк — зізналась я. — Чи ти перед моїм приходом все прибрав?  

 — Я просто вдома майже не буваю, багацько часу на роботі сиджу, тому і сміття не накопичується, ну і на вихідних роблю вологе прибирання.  

 Остін зняв свою курточку і повісив в прихожій, зняв взуття. Я зробила те саме і пішла за ним. Він відвів мене в кухню. Я сіла за стіл на стілець, підігнувши ноги під себе, поки він ставив чайник і робив нам чай. Ми сильно не говорили, навіть не мали про що. Але пробували, це було щось дивне, але все краще ніж нічого.  

 — Таке трохи дивне питання, але мені цікаво стало, ти звідси чи ти переїхав сюди? — була така дивно заспокійлива атмосфера. 

 — Я переїхав сюди на навчання, а потім і на роботу тут влаштувався. Мені нема потреби вертатися до місця звідки я. — Остін говорив, як на мене, загадками. 

 — Чому? Тобто чому ти не вернешся до батьків? — мені стало цікаво. 

 — Бо я буквально покинув свого батька і не думаю що він буде мене чекати, а мама мертва. Тож мене там ніхто не чекає, як би це сумно не звучало. Мені таке підходить. — він стримано відповідав. 

 — Вибач, я не знала.  

 Я по ньому бачила що він не хоче більше нічого чути про це, тож не стала далі розпитувати. Мовчання. Остін приніс горнятка теплого чаю і сів навпроти мене. Притягнувши до себе напій, я попробувала його, чорний чай, та мене здивувало те що він вгадав, що я п’ю з двома ложками цукру. Це було навіть приємно. Та тиша не очікувано для мене припинилась коли Остін заговорив. 

 — Як тобі чай? — таке собі питання, але краще ніж мовчанка. 

 — Смачний. — чай справді був не поганим. 

 — Я просто гадки не маю про що говорити... Я по тобі бачу що ти не дуже рада сидіти тут зі мною. Тому якщо хочеш йти я тебе не тримаю, не стидайся і йди. — ці слова теж були не очікуваними для мене. 

 — Ні, ні, все добре. Просто я не знаю що сказати, всі слова наче пропали... 

 — Добре, в мене батько живе в іншому місті далеко звідки, частково я хотів переїхати, бо коли мати померла він майже зразу знайшов собі дівчину. Мені було нестерпно на це дивитися. Через рік вона народила йому сина, так сказати мого брата. Йому зараз має бути десь чотирнадцять років. От таке...