Розділ 2

Пруденс 

 Коли я зранку, ще в піжамі, ліниво підійшла на кухню, щоб поснідати, там вже сидів батько за столом і з кимось говорив по телефону. На столі стояло його улюблене чорне горнятко з кавою. Він щось сварився, перепитував в телефоні. Мені було байдуже, бо таке часто було. Я підійшла до холодильника, дістала яйце і розбила його на сковороду. Паралельно ще дістала з пачку апельсинового соку, наливши собі в склянку, трохи відпила його.  

 Тато тільки завершив дзвінок і поклав біля себе телефон, серйозно і водночас стурбовано подивився на мене. Це поганий знак. Вже страшно уявити, що сталося. 

 — Я тебе маю попередити. Мені повідомили, що вночі було вбивство. Але це швидше за все один хлопець на якого ми 5 років не могли вийти. Та і я сподіваюсь що цього разу вийде. Він всі ці роки або був на дні або надто добре приховував себе. Бо ми навіть не знаємо його ім’я, ми про майже нічого про цього хлопця не знаємо. Він знає що робить, тож я тебе прошу будь обережною. Ми не знаємо як він обирає кого вбити, тож я дуже не хочу, щоб наступною була ти. — він хоч і виглядав серйозно, але я знала що за цим ховається схвильованість.  

 Він показав мені фото з камери на якому було видно лише його профіль.  

 — Остерігайся його. Не ходи по пустим вулицям чи провулкам. Якщо побачиш дзвони в поліцію, не грайся з таким. Я відчуваю що з ним все не так просто. Та й знаю, що за такими зазвичай ховаються не пару вбивств, а набагато більше. 

 Його слова трохи лякали, але я не думаю що попадусь тому маніяку. Я вірю в краще. Тому думаю можна сказати, що я пропустила його слова поміж вух. Коли тато зрозумів що мені сказати більше нема чого він одним ковтком допив свою каву, підвівся і пішов, певно йому вже був час йти. Мені нічого не лишалося тож я забрала його пусте горнятко і помила, паралельно слідкуючи, щоб моя яєчня не підгоріла, бо та вже була практично готова. 

 Через пару хвилин коли я вже їла почула як закриваються двері. Чесно кажучи був такий настрій що нічого робити не хотілось. Пробути весь день в моїй улюбленій чорній піжамі з ще досі не розчесаним волоссям яке я ще вчора зав’язала в гульку. Попросту хотіла цілий день пролежати на ліжку дивлячись якийсь серіал. Я так подумала і згадала що вдома є велике відро морозива, звісно ще тільки початок весни, але морози вже відступали й трішки рано його їсти, але чому ні? 

 Крихту покрутившись на кухні, я дістала з морозильника пломбірне морозиво і пішла у свою гарненьку білу кімнату. Вмостилась на ліжку під м'якенькою сірою ковдрою і притягнула ближче ноутбук, майже зразу вибрала фільм і включила. 

Якась популярна драма, наскільки я пам’ятала це екранізація якогось твору. Я люблю читати, але цього разу навіть відкривати книги не хотіла. Фільм був цікавим, але я думками була не тут. Не могла ніяк зосередитися на перегляді. Тож я вимкнула фільм і лежала, дивилась на стелю згадуючи. 

 Я згадувала зиму, сніг. Новорічні свята. І Остіна. Як би це не було дивно. Мені не хотілося його згадувати.. Чи може все ж таки хотілося..? Його чудові темно руді кучері, милі сірі очі та, мабуть, усмішка... Та ні. Те що він добре ставиться до мене не означає що я маю падати йому на шию і закохуватися. Тим більше це точно не могло статися, ми просто спілкуємося. Це тоді була б симпатія, але я до нього точно такого не відчуваю. Тому це точно маячня. Може мені справді комфортно з ним? Ні, він остання людина яка мені може подобатися. Це мало бути останнє про що я б хотіла думати, але думками поверталась до святкування Нового року. До нього...