22

Сьогодні день «ікс». Ми готувалися до цього дня два тижні, все перевіряли, створювали презентації й робили різні розрахунки.

З самого ранку я не можу знайти собі місця.
– Ти впевнений, що мені не потрібно йти?
– Хейзі, що тобі робити на нудному засіданні?
– Я хвилююся.

Ейден підходить до мене та обіймає.

– Люба, ти й так зробила дуже багато для цього проєкту, я не зміг би сам усе це створити. Відпочинь вдома і не хвилюйся.

– Гаразд. – Вдихаю аромат від костюма. – Приємний запах, звідки він в тебе?

– Олівер подарував разом з цим костюмом.

– Костюм ідеально на тобі сидить, – відходжу й оцінюю його. – І темно-сірий колір тобі дуже личить.

Поправляю краватку і знову обіймаю його.

– Пам'ятай, що не залежно від результату, я чекатиму тебе вдома з теплою вечерею.

– Дякую.

Перевіряю час і відпускаю Ейдена, бо інакше він може запізнитися.

– Тобі час.

– Не сумуй тут! – Цілує мене в ніс. – Я швидко повернуся.

– Чекаю.

Зачиняю за ним двері й розумію, що так ніколи не хвилювалася, як сьогодні. Останні тижні ми робили презентацію для спорткомплексу Ейдена. Після того дня, коли Ейден розповів мені про те, що не хоче, щоб ми жили в скруті, ми разом почали шукати роботу, та в один день коли я прокинулася вирішила дізнатися, які в Ейдена були плани на життя до того, як він потрапив у в'язницю, і як виявилося, чоловік хотів відкрити власний спорткомплекс. Ейден був проти, бо немає на це грошей та й важко це, але я всіма силами вмовляла його хоча б спробувати і от, сьогодні чоловік пішов на зустріч з інвесторами. Я дуже нервую, бо не знаю, як Ейден може сприйняти відмову. Я сподіваюся на позитивний результат, та навіть якщо ні, це не буде кінцем світу, або нашого життя. Ми будемо рухатися далі й шукати нові ідеї. З усім нам дуже допомогла Брітні та Олівер, вони без вагань почали підтримувати Ейдена і навіть знайшли йому бізнес-консультанта на період, поки ми робили презентацію.
Я вірю, що Ейден впорається і все пройде чудово. Ні. Просто бездоганно.

Увімкнувши на фон телевізор, я почала прибирати, щоб відірватися від думок про те, як проходить зустріч Ейдена. Та це не дуже допомагало, бо я постійно повертаюся до них.
У двері роздався дзвінок. В останнє до нас приходила Ельвіра і я дуже сподіваюся, що це не вона. Відкривши двері, я б краще побачила на порозі Ельвіру.

– Привіт, мамо.

– Привіт, Хейзел, – Вона виглядає втомленою. – Можу увійти?

Відходжу і пропускаю маму всередині квартири. Я залишала її адресу, та не думала, що вона дійсно колись прийде сюди.

– Можливо бажаєш кави чи чай? – Питаю поки дістаю капці для гостей. – Є ще яблучний сік.

– Чай, будь ласка.

– Сідай на стілець, я зараз приготую.

Неочікувано бачити маму тут, так ще й тверезою. Останній місяць вона пила алкоголь і не думала закінчувати.

– Бачу тут є чоловічі речі, – Починає розмову мама. – Ти з кимось живеш?

– Так. Ейден, той чоловік, що врятував мене.

– Як давно ви разом?

– Це допит? – Чомусь починаю злитися.

– Ні, що ти… я просто цікавлюсь.

– Три тижні вже.

– Я рада за тебе і за нього.

Чайник закипів, тож я повернулася до плити й почала заварювати нам чай.

– Тобі чорний?

– Так.

Я дістала пакетик чорного чаю і пакетик зеленого. Мама п’є каву та чай з двома ложками цукру, або однією ложкою меду. В дитинстві я часто готувала їй каву з медом.

– Тримай, – ставлю на стіл дві чашки.

– Дякую.

– Ти прийшла просто в гості, чи в тебе щось сталося?

– Хотіла б я сказати, що просто в гості, але ні. – Мама дістала чайний пакетик й поклала його на тарілку. – Я вчора ходила до твого батька, і він дуже хоче побачити тебе, Хейзі.

– Я не хочу.

– Він хоче пояснити тобі чому він так вчинив з тобою.

– Бо дуже любить гроші, хіба не очевидно?

Мама нічого не відповіла, тож я просто почала пити чай. Не вірю я в байку, що може бути інша причина, чому батько змушував мене бути у шлюбі з тим тираном. Та навіть якщо є, хіба нормальний батько зміг би віддати свою дитину в руки монстра?

– Ви коли-небудь жаліли про те, що видали мене заміж за Шона?

– Так, звичайно.

– Чому не спробували допомогти мені?

– Боялися.

– Я також боялася, коли він мені ніж в живіт вставляв, або коли він бив мене.

– Чому не втекла від нього?

– Бо тоді ви були б в небезпеки. Крузи не залишили б вас у спокої. Ви б стали білими воронами у світі “великих” людей.

– Ми й так стали.

– Та не через мене.

– Так, через твого батька.

– І як тобі?

– Важко.

– Я не хотіла вам такого життя, тому й не тікала від нього.

– Вибач нам.. ми так хотіли жити на “широку” ногу, що геть втратили розум.

– Отже, іншої причини немає. Ви справді дуже любите гроші.

– Вибач.

Навіть зараз збрехала. Хіба так важко було сказати правду?

– До батька сходи, будь ласка, він хоче поговорити з тобою.

– Я подумаю. – Не хочу я бачити його.

– Дякую. – Мама обіймає мене і я розумію, що це перші наші обійми з моменту мого одруження.

– Візьми парасольку, там дощ почався.

– Ти познайомиш мене з Ейденом?

– А ви хіба не знайомі?

– Краєм ока його бачила, та ми не знайомі особисто.

– Можливо пізніше познайомлю.

– Гаразд.

Мама виходить з квартири і я ще якийсь час дивлюся як вона спускається, а лише потім зачиняю двері.

Прибравши брудні чашки до мийки я помила їх і почала готувати вечерю. Скоро вже Ейден має повернутися.
Вечеря була готова і я почала сервірувати стіл. Перемога чи поразка, ми однаково будемо святкувати. Пізніше має прийти Брітні та Оскар, тож на них також готувала. У холодильнику стоять шоколадні кекси й торт морозиво. Я якраз поставала останній келих, коли двері до квартири відчинилися. Я стояла на місці та намагалася не подавати вигляд, що нервую.

– Як все пройшло?

Чоловік зачинив двері й стояв на порозі.

– Хейзел, все пройшло не так, як ми очікували.

– Тобі відмовили? – Почала йти до нього.

– Все пройшло навіть краще!

– Що?

– Я ОТРИМАВ ІНВЕСТИЦІЇ!!!

– Чорт, дурень! – починаю плакати від щастя. – Я вже засмутилася!

Чоловік підняв мене і я охопила його ногами.

– Дякую, дякую, дякую, Хейзел! – Цілує мене куди тільки може. – Я не думав, що все вдасться, та ти повірила в мене і все дійсно вдалося! Дякую!

У цей вечір я вперше за довгий час сміялися настільки щиро та дзвінко.

Пізніше прийшли Олівер та Брітні й ми разом почали святкувати.

– Друже, це звісно лише початок, проте який початок! – Каже тост Олівер. – За ваш успіх, друзі!

– За успіх!

Звук стукаючого скла рознісся по усій квартирі й ми випили вміст келихів.

– Ми ще покажем цим Крузам та Вілсоном хто кого! – Каже Брітні й ми знову п'ємо.

У той вечір ми дозволили собі трохи зайвого алкоголю і на ранок мали головний біль та нудоту.

– Я більше не п'ю.

– І я, – погоджуюсь з подругою.

– Олівер, ти не міг би подати мені води? – Мовчання. – Олівер… Олівер?

– Де ми? – Ми обидві не розуміємо де ми і як тут опинилися. – А де наші чоловіки?

– Поняття не маю.

– Я зараз подзвоню Ейдену, – знаходжу свій телефон і розумію, що у мене не мій одяг і не моя сумочка.

– А я Оліверу.

Гудки, гудки, гудки.

– Не відповідає, – дивлюся на Брітні.

– І в мене глухо.

– Де ми в біса?!

Це щось схоже на готельний номер.

– Ти ще гучніше можеш?! – Неочікувано з під ліжка хтось виліз.

– Ааа!! – Ми з Брітні перелякались.

– Чорт, не кричіть, ідіотки!

– Ельвіра?! – Розумію хто саме виліз з-під ліжка.

– Хто така Ельвіра?

– Дурна? – Дивиться на Брітні. – Ми вчора з тобою вже знайомилися… Я подруга Ейдена та Хейзел!

– Тоооочно.. ні, не пам'ятаю.

Ельвіра закочує очі й лягає на підлогу.

– З вами я точно більше не буду пити.

– Як ми взагалі зустрілися вчора? – Питаю я. – Останнє, що я пам'ятаю, так це святкування у квартирі.

– Ти подзвонила мені і запросила до вас, та не хотіла їхати і ви приїхали до мене в клуб… далі ми пили, пили, пили… ну і от, ми тут.

– Де тут?

– Поняття не маю, мила.

– Дівчат, – дивимося на Брітні, – Є маленька проблема.

– Яка?

– Ми в Парижі.

– Що?! – в унісон з Ельвірою.

– О, точно.. я пригадаю, – дивимося на Ель. – Я запропонувала спробувати французьку кухню, ви погодилися і тому ми прилетіли сюди на літаку мого батька… здається було саме так.

– Ми.. Прилетіли сюди заради французької їжі? – Киває.

– Я звісно знала, що ми з приколом якимось, але щоб настільки…

– Так, давайте зараз в душ, потім їсти, а вже потім летимо додому?

– Гаразд.

– Я за.

Першою в душ пішла Ельвіра, потім Брітні, а вже потім я.

Я написала Ейдену повідомлення, та він нічого не відповів. Здається він буде дуже злитися за цю витівку. Я не знаю, як погодилася на цю авантюру, та я вже тут і цього не змінити. Я сподіваюся він не подумав, що зі мною щось сталося.

– Що будемо їсти? – Питає Ельвіра коли ми виходимо з готелю.

– Щось французьке, – Брітні, – Не даремно ми ж летіли сюди.

– Гаразд, я знаю прекрасний ресторан, підемо туди.

Я хотіла якнайшвидше поїхати звідси, але не дівчата. Розповідати чому я так поспішають додому, я не хотіла, тож мовчки йшла за ними до ресторану.

За півтори години ми вже сиділи в літаку і готувалися до вильоту. Я боюся висоти, та вчора мене це не зупинило сісти в літак. Сьогодні буду летіти з заплющеними очима, не інакше.

– Злітаємо! – Ельвіра раділа більше за всіх.

І чому я саме їй подзвонила? Невже Лілі не могла набрати, з нею б ми точно в Париж не полетіли.

По приземленню я хотіла брати таксі і їхати до квартири, та я ніяк не думала що Ейден та Олівер будуть зустрічати нас прямо в аеропорту.

Я бачила суровий погляд чоловіка, але нічого не зробиш, сама винна.

– Привіт, – Махаю рукою. – Я тут в Париж літала, а ти як?

– І як тобі Париж?

– Я погано встигла зрозуміти.

Опинившись в кроці від чоловіка, він заключив мене в обіймах.

– Дурненька, я дуже злякався.

– Вибач, я не хотіла, щоб так сталося… Я скучила за тобою.

– І я скучив.

– Молодята, вас підкинути? – Брітні та Олівер тримаються за руки, а Ельвіра вже сідає в таксі. – Навіть не попрощалася.

– Та ні, ми на таксі.

– Тоді, ще зустрінемось.

Ми прощаємось і вони сідають в машину.

– Нам потрібно заїхати в одне місце.

– Куди це? – Дивуюся, бо ми нічого не планували ніби то.

– Побачиш, – підморгує мені і я геть нічого не розумію.

Коли ми приїхали до торгового центру, я ще більше заплуталась.

– Ейден, що відбувається? – Зупиняю його. – Куди ти мене ведеш?

– Зачекайте дві хвилини і все дізнаєшся.

– Ти лякаєш мене.

Ми йшли, йшли і раптом зупинилися, я подивилася де ми зупинилися і це був ювелірний магазин.

– Чому ми тут?

– Хочу подарувати тобі каблучку.

– Що? – Дивуюся надто сильно. – Яку каблучку?

– Не пам'ятаєш? Сама вчора сказала, що я маю показати всім, що ти вже зайнята.

– Хіба це зараз так важливо?

– Так, дуже!

– Ейден..

Нічого не кажучи він завів мене до магазину. Мені приємно, та не думаю, що нам варто зараз витрачати кошти на таку дорогу річ. Це могло й почекати. Але я не змогла сказати ці слова Ейдену, тож просто обираю каблучку.

За двадцять хвилин ми вийшли з магазину і єдине, що я змогла сказати це:

– Я в шоці.

– Чому? – Дивлюся на наші обручки.

– У нас парні обручки Ейден, як тут можна бути не в шоці?

– Тобі не подобається?

– Дуже подобається, – беру його попід руку і він задоволено посміхається. – Ходімо вже додому, а то я втомилася після перельоту.

– Що ви робили в Парижі?

– Ой, краще не питай, бо я сама не пам'ятаю.

Ейден розсміявся і я разом з ним. Цю історію я запам'ятаю надовго.