16

Поцілунок, який я так довго чекала. Це дійсно неймовірно приємне відчуття, коли ти цілуєш губи людини в яку закоханий. Поняття не маю скільки минуло час з моменту, як я його поцілувала, та я геть не хотіла щоб це закінчувалось. 

– Ейден, ти в порядку? – Чоловік почав ще важче дихати і відсторонився від мене.  – Ейден? 

– Не.. не хвилюйся, це зараз мене.. 

– Як я можу не хвилюватися? – Прикладаю долоні до його обличчя. – Ти гарячий, давай я тебе до лікаря відвезу! 

– Ні.. 

– Та годі сперечатися! Я знаю, що ти сильний і з усім можеш впоратися сам, та будь ласка, дозволь мені допомогти тобі зараз, бо я до чортиків хвилююся за тебе Ейден! 

Промовляю на одному подиху і нарешті відчуваю полегшення. 

– Поїхали до лікарні. 

– Дякую. 

За двадцять хвилин ми вже були у відділенні невідкладної допомоги і Ейдена оглядав черговий лікар. Чоловік був блідий, мов та поганка, як добре, що він все ж таки погодився поїхати до лікарні. 

– Як давно у вас температура? 

– Я не знаю. 

– Як давно у вас погане самопочуття? 

– Близько тижня. 

– Чому раніше не пішли до лікаря? Ви дорослий чоловік, а про себе геть не дбаєте. 

Мене обурили слова лікаря, та я вирішила не втручатися. Він лікар, та яке він має право судити Ейдена? Він не знає його ситуацію, а так спокійно принижує його. 

– Я пришлю до вас медсестру, вона допоможе влаштуватися у палаті і поставить крапельницю.

– Ви можете сказати що з ним? 

– Ви родичка? 

– Я його дівчина. 

Вперше я  називаю себе дівчиною Ейдена. Приємне і трохи хвилююче відчуття.

– Тоді ходімо зі мною, потрібно заповнити бланк для госпіталізації. 

Я запанікувала. Як я можу заповнити бланк, коли нічого не знаю про Ейдена? 

– Дозволите мені поговорити зі своєю дівчиною п'ять хвилин? 

– Так, я зачекаю біля реєстратури. 

Лікар пішов і ми залишилися удвох. 

– Моє справжнє прізвище Вілсон. Рік народження тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятий  і у мене друга група крові.  

– Алергія? 

– Не має. 

– Я скоро повернуся. 

Вілсон. Він син таких впливових людей, та чому живе так? Я стільки не знаю про нього і про його життя. Нічого. В нас ще буде час нормально дізнатися один одного. Я в цьому впевнена. 

Після заповнення потрібного бланку я попрямувала до триста восьмої палати, у яку перемістили Ейдена. Поки медсестра налаштовувала все для його перебування там, я поговорила з головним лікарем. За словами лікаря, він пробуде тут не менше трьох днів. Його внутрішні органи не постраждали під час бійки, та є значні ушкодження зовні. Також у нього підвищена температура тіла і запалені легені. Лікар дуже хотів дізнатися, що ж таки сталося з Ейденом, але він нічого не казав, а я і сама не знаю, через що довелося пройти Ейдену за ці тижні. Не думаю, що він захоче колись мені це розповісти, хоч якби я не просила в нього про це. 

Лікар пішов і ми залишилися удвох у палаті. Я ніколи не була у лікарні “гостем”, бо зазвичай це саме я лежала на лікарняній койці і думала про те, чому Шон досі не вбив мене. 

– Як ти? – Я не знала, що краще спитати, тож спиталла найбанальніше, що тільки можна. 

Ейден якийсь час мовчки дивився на мене, потім посміхнувся і я не змогла стримати своєї посмішки у відповідь. 

– Я  такий радий, що ти зараз тут, що ти піклуєшся про мене… Та чи заслуговую я на так щастя? 

– А чому “ні”?  – Сідаю поруч на його койку і беру за руку. – Чому ти думаєш, що не заслуговуєш бути щасливим? 

– Бо я вбивця, Хейзі… такі як я не повинні жити на цьому світі, посміхатися, любити.. яке я маю право на це все, коли відібрав чиєсь життя? 

Ейден вперше говорить зі мною про це. Я знала, що він вбив когось, відсидів за це. Та я не думала, що він несе настільки важкий тягар для себе. Ні, це звичайно має сенс, він все ж таки дійсно відібрав життя у людини, та він вже відсидів свій термін. Він спокутував вину перед законом. Хоча вбивство це куди складніше, ніж просто спокутувати вину перед законом. 

– Кого ти вбив? 

– Свого близького друга.. Якого біса я тільки пішов туди у той день? 

– Я готова вислухати тебе, якщо ти готовий розповісти мені про те, що тоді сталося.

Чоловік захитав головою і я зрозуміла, що він не хоче цього розповідати. 

Не зараз. 

Або взагалі ніколи. 

– Хейзі, я трохи втомився..

– О, так, – підвелася, – Звичайно, відпочивай.

Я хотіла відпустити його руку та Ейден не дав цього зробити і перехопив мою руку. 

– Побудь зі мною поки я не засну, – його погляд сповнений теплом та надією, – Будь ласка. 

– Звичайно, як я можу покинути тебе у такому стані? 

Чоловік посунувся і я змогла лягти поруч з ним. Я відчуваю тепло його тіла і досі не можу повірити в те що Ейден тут, що він зізнався мені у своїх почуттях. Це сталося так неочікувано, що я навіть нічого не відповіла. Хоча думаю, мій поцілунок і був відповіддю. Мої почуття до Ейдена настільки сильні, що я сама не можу повірити в це. Я не знала, що здатна настільки сильно покохати когось. До Шона я нічого не відчувала, – окрім страха та ненависті, – і думала, що не здатна на романтичні почуття до чоловіків, та з появою Ейдене все змінилося і я неймовірно вдячна долі за те, що саме він врятував мене у той дощовий день. Яка іронія, адже ми вперше зустрілися коли я була у такому стані, як зараз Ейден, а тепер все навпаки. Це якийсь жарт долі? Якщо чесно, то взагалі не смішно. 

Ейден заснув доволі швидко, я тихенько встала з ліжка і пішла до кавового автомата. Мені необхідна доза кофеїну, щоб нормально обдумати все, що сталося за останні три години у моєму житті. 

Я не зможу залишити Ейдена завтра самого у лікарні, тож зранку візьму відгул. Оскільки завтра п'ятниця, то я потім можу ще побути поруч з Ейденом на вихідних і це якраз мине три дні. Потім ми повернемося до квартири Емілії, а вже потім разом будемо міркувати про подальше життя.