8

Ейден кудись пішов відразу після нашої розмови, сподіваюся він не образився… Хоча на що ображатися? Ми відразу домовилися, що не будемо згадувати той вечір і той поцілунок. Але сказати чесно - я з радістю буду згадувати той поцілунок. Шон повертається за день, я повинна прийти до тями і вести себе як зазвичай. Присутність Ейдена у цьому будинку ніяк не має вплинути на мене. Шон не має здогадатися про те, що ми з Ейденом у дружніх стосунках.

– Давненько не було такого сильного дощу.

– Та не так давно був…. я у той день могла померти. - Дивлюся на Емілію, яка готує вечерю. 

- Точно.. я геть забула за той день. 

У кухні знову стає тихо і цю тишу заповнює стукіт дощу по вікнах.

– А куди пішов Ейден? 

– Не знаю, - знизує плечима. - Сказав, що скоро повернеться.

- Його вже більше години немає. 

- Невже? - Дивиться на годинник. - Твоя правда… я зателефоную йому.

І коли вона встигла взяти номер Ейдена? Я чомусь досі цього не зробила. 

– Дивно, він не відповідає.

- Вирішив втекти і нічого не сказати? 

- Не думаю, що він з таких людей. - Він точно не з таких людей. 

- Можливо вирішив не ночувати тут? 

- Хто знає, - знову знизує плечима. - Я піду перевірю його кімнату на всяк випадок. 

- Гаразд.

Емілія пішла і я зрозуміла, що хвилююся за Ейдена. Наша остання розмова була не з найприємніших. Я дуже образила його? Він міг через мене піти з будинку? Через нерви я знову почала гризти нігті і згризати рожевий гель лак з них. 

– Його речі на місці. 

- Можливо просто вирішив десь випити і відпочити.

- Він любить випити? 

- Не знаю, - про те, що сталося вчора, я вирішила не говорити. 

- Що ж, тоді давай зачекаємо до одинадцятої вечора, якщо не прийде, тоді вже будемо бити тривогу.

- Гаразд, - киваю головою. 

До одинадцятої ще п'ять годин, я сподіваюся Ейден повернеться. У кухні мені було важко знаходитися, тому я пішла до своєї кімнати. Вікно виходить на дорогу, тож я можу спостерігати за тими, хто там ходить. Узявши стілець я сіла навпроти вікна і закуталася у плед. Дивитися у вікно було не так цікаво, як я спочатку подумала, та іншого варіанту я не могла придумати. Якщо Ейден буде йти до будинку, я відразу побачу його. Думаю, мені варто вибачитися перед ним. Я вчинила по дитячому, чи ні? Ми вирішили не згадувати той поцілунок от я і розіграла комедію, що не розумію за що він вибачається. Чому все так складно? І так все було складно, а цей поцілунок ще більш все ускладнив. Ейден був нетверезий,тож не думаю, що поцілунок можна сприймати серйозно. Мій мобільний завібрував, це прийшло нове повідомлення.

“Завтра сімейна вечеря. Твоя присутність обов'язкова.”

Можна було б відразу написати місце та час зустрічі, але це не у стилі моєї мами, тому мені довелося відкрити повідомлення і повільно набрати відповідь:

“О котрій і де?” 

Відповідь довго чекати не довелося:

“У нашому будинку. 19:00”

З якого дива сімейна вечеря? Хіба нас ще можна назвати сімєю? Вони буквально продали мене Крузам і роблять вигляд, що це нормально. Я з легістю можу проігнорувати їх запрошення і посилатися на те, що Шон заборонив мені виходити за межі будинку. Я розгляну цей варіант, якщо не захочу йти. 

Дощ почав сильніше періщити. Дійсно, такого сильного дощу давно не було. У той день він був менш інтенсивним і без грому та блискавки. Блискавка раз за разом блимала у небі і лякала мене. Минуло вже півгодини, як я сиджу тут, та ще не було жодної людини на вулиці, чи хоча б машини. Куди він міг піти? Тут поруч навіть немає бару чи кафе, лише магазин. Якщо б він пішов до магазину, то мав би вже повернутися, двох годин більше ніж достатньо щоб сходити туди й повернутися. Чорт, я занадто сильно хвилююся за Ейдена. В решті-решт він доросла людина. 

— У нас проблеми, — до кімнати увірвалася Емілія.

— Що сталося? 

— Ейден зараз у містера Ральфа, — переводить подих. — Він знайшов його непритомним на вулиці. 

— Що?! 

За десять хвилин ми вже були у будинку старого письменника і слухали історію того, як він героїчно врятував Ейдена. На щастя, чоловік зміг привести Ейдена до тями і він повідомив хто він і звідки. 

— Поїхали до лікарні! — вигукую я. 

— Ні, — чоловік повільно підводиться з дивану, на якому сидів до цього. — Мені не потрібно до лікарні.

— Як це не потрібно? Ти бачив себе у дзеркало?

— Це моє тіло і моє життя, місіс Круз… Не вирішуйте за мене. 

— Якщо ти помреш у нашому будинку, то мені за це відповідати. — намагаюся приборкати лють, що так і наростає усередині мене. — Ми їдемо до лікарні. 

— Послухай…те! Я у в'язниці і не такі побої пережив — я не помру. 

Що він таке меле? Чорт. Я нічого не можу вдіяти. Не силою ж мені тягнути його до лікаря. Нам з Емілі нічого не залишається, як чимчикувати¹ за чоловіком. 

— Що будемо робити? — пошепки до мене. 

— Нічого. Він все сказав. Його тіло, його життя, він і не такі побої пережив. 

Я спеціально казала доволі гучно, щоб Ейден почув. 

— А раптом..

— Знайдемо його сім’ю. — на мить зупиняється, та потім продовжує рух. — Нехай вони далі вирішують де його хоронити і все інше. 

Емілія нічого не відповідає і ми мовчки доходимо до будинку. Дощ досі крапає, та вже не так інтенсивно. 

— Я принесу тобі чистий одяг, зачекай будь ласка. — Жінка зупиняє його у вітальні, а я ж оминаю їх і йду до спальні. 

Який же він все ж таки придурок. Чому турбується про мене, а не собі ставить хрест? 

Минуло близько години перш, ніж я вийшла з кімнати. На кухні горіло світло і я подумала, що це Емілія ще не пішла додому, та на кухні сидів Ейден, він вечеряв. 

– Я зараз піду, – хоче встати. 

– Ні.. все гаразд, – сідає за стіл, – Тобі варто до їсти, а потім піти.