5

Зламана. 

— Емілія, чому досі не готово? — Шон зайшов на кухню, де сиділа я та Емі. — Де мої речі? Я просив зібрати їх! 

— Містер Круз, вони вже стоять у коридорі. — Відповідає жінка не відриваючись від приготування салату. 

— Де саме? 

Жінка зітхає, відкладає ніж й прямує до коридору. Запевняю, вона точно готова була сказати Шону, що він тупий, невихований та несамостійний покидьок. 

— Хейзел! — Моя черга потрапляти під його гарячу руку. 

Повільними кроками виходжу до коридору. Шон взуває кросівки, а Емілія стоїть схрестивши руки на грудях. 

— Мене не буде три дні, — дістає готівку, — тож купи продукти і більше нікуди не виходь! 

— Як скажеш. 

Відповідаю байдужим голосом, та Шон не звертає на це жодної уваги. Ховаю гроші до кишені штанів і вже не можу дочекатися коли ж він піде геть. 

— Ти знаєш, що я у будь-якому випадку дізнаюся про те, що ти вийшла за межі будинку. 

Після ночі, що я провела у трейлері Ейдена, Шон навіть пальцем мене не торкався. Я боялася повертатися до квартири, думала, що Шон продовжить кричати і бити мене, та жоден з моїх сценаріїв у голові не виявився правдивим. Побачивши мене зранку, Шон обійняв мене та сказав зібрати речі, оскільки ми переїжджаємо до будинку у котеджному містечку. Він жив там до весілля, а після ми переїхали у квартиру, що подарували нам мої батьки. 

Минуло вже дев'ять днів, як ми живемо тут і Шон навіть не хотів сексу зі мною. Можливо злякався, що дійсно може вбити мене? Не думаю. Шону байдуже на всіх, крім себе коханого. Він не б'є мене і це головне. Просто буду радіти цьому, поки маю таку можливість. 

— Мені немає куди йти, Шон. 

Хмикає. Кидає на мене дивний погляд. 

— От тільки, ти ж ночувала десь, — робить паузу, — у той день. 

— На вулиці. Я ночувала на вулиці. 

Вже з десяток разів я розповідала йому казочку про те, що сама собі обробила рани в ночувала на вулиці. 

— Звісно, — Шон не вірить мені. — Бувай.

— Гарної дороги, — обіймаю. — Подзвони, як будеш у готелі.

— Ага. 

Нарешті виходить з будинку і я полегшено зітхаю. Цілих три дні без Шона — хіба це не рай? Пританцьовуючи я пішла до кухні, де Емілія вже змішувала салат. 

— Коли ти їдеш до Техасу? — сідаю на стілець. 

— За три місяці, — кладе ніж до іншого брудного посуду, і сідає поруч зі мною. — Та я так хвилююся за тебе, Хейзел… те, що цей козел зараз не б'є тебе, це чудово, проте… Ми обидві прекрасно знаємо Шона Круза. Він не припинить бити тебе. 

— Мені приємно, що ти хвилюєшся за мене, та..

— Поїхали зі мною? — перебиває мене. — У Техасі я маю знайомих, ми захистимо тебе! 

— Емілія, я справді вдячна за те, що ти хочеш допомогти мені… Та як ти вже сказала — ми обидві прекрасно знаємо Шона. 

Жінка зітхає і киває головою на знак згоди. Якийсь час ми просто мовчки сидимо. 

— Ти справді ночувала на вулиці? У ту ніч було дуже холодно… Ти була у подруги?

— Не зовсім, — якось по дурному посміхаюся.

— Що це я бачу? 

Голос Емілії стає жвавіше, а очі починають блищати. 

— Хто цей щасливчик?

— Ні-ні, ми просто друзі! 

— Точно просто друзі? 

— Я не стану чинити не думаючи.. Шон з легкістю може вбити людину, я не буду наражати важливих мені людей на небезпеку! 

— Він знає, що ти одружена? 

— Звичайно. 

Емілія посміхається, та це не щаслива посмішка. Вона жаліє мене. 

— Дитинко, ти неймовірно сильна, — бере мене за руку. — Та моя тобі порада — тікай від Шона, він вб'є тебе. 

— Хотіла б я, щоб це було так само легко, як говорити. 

Ковтаю в'язку слину і опускаю голову, по щоці котиться сльоза. Емілія обіймає мене, від неї пахне ягідним пирогом та старенькими парфумами. 

— Плач, дитинко… тобі стане трохи легше. 

Я знала, що мені не стане легше, та однаково продовжувала плакати, — це єдине, що я могла у цей момент. Мені було шкода саму себе. 

Крокуючи вздовж дороги, я міркувала над тим, чому ж Шон такий спокійний останнім часом? Одягнувши окуляри я увійшла до супермаркету і впевненими кроками пройшлася по всій залі. Багато продуктів мені не потрібно брати, оскільки у будинку ще є різна їжа. Навіть не знаю з якою ціллю Шон направив мене до магазину. 

Це дуже, і дуже не типова поведінка для мого чоловіка-тирана. Це вперше він такий “добрий” зі мною, в від цього стає тільки гірше. Звичайно я вдячна за спокійні дні без побоїв, та коли я думаю про те, що мене чекає після того, як йому набридне бути добряком — просто втрачаю дар мовлення.

Свіже повітря пішло мені на користь, я стала трохи жвавішою. Після повернення з магазину я пішла до саду з пляшкою газованої води і сіла у крісло гойдалку. Увесь сад виглядає занедбаним, а гойдалка доволі строю та іржавою. Сіра подушка від часу так само перейняла на себе іржу з металевої частини гойдалки. Сподіваюся я не впаду звідси і не розіб'ю собі голову на смерть, інакше весь світ дізнається про мою безглузду смерть. Усі газети будуть писати дурнуваті заголовки і згадувати Шона, – жаліти його. Це буде чудовий піар для його компанії. Та не для мене. Оглянувши металеве кріплення, що виглядало доволі надійним, я заспокоїлася. Якщо помру — то точно не через цю гойдалку. 

Заплющую очі й відкидаю голову назад, розплющую очі. Похмуре надвечірнє небо здається гнітючим шматком сірого шиферу, що ось-ось впаде на мене. У вісках пульсує, можливо у мене підвищена температура, та перевіряти цього я не хочу. 

— Хейзел.. Хейзел! — до саду виходить жінка. — Ходімо їсти. 

— Я не хочу..

— Ти маєш поїсти, ти нічого не їла від самого ранку! 

— Емілія, я справді не зможу нічого з'їсти. 

— А якщо я налию тобі чарівної настойки для апетиту? — здіймає брови. 

Чарівна настойка — неймовірна річ. Хотіла б я дізнатися рецепт цього алкоголю, та Емілія замовчує і навіть не думає розповідати хоча б щось про цю настойку. 

— Тоді, я спробую поїсти, — повільно підводжуся, — тільки заради тебе.