4

~Іноді вам не потрібно слухати їхні виправдання або те, що вони мають сказати за себе, тому що їхні дії вже говорять правду.~

Ми повернулися до будинку і все сталося саме так, як я і очікувала. Шон вийшов з себе і почав кричати на мене. Кожен його рух був різким, кожне слово – колючим. Він говорив зі мною з таким відтінком отруйної ненависті, що кожне його слово залишало глибокі рани на моїй душі. Я не знала, що саме зробила, або сказала, не так. Хоч скільки б я не думала - не знаходила причину його люті. Та не Шон. Він завжди знаходив привід для сварки, вишукував найменші недоліки та перебільшував їх до неймовірних масштабів. Його гнів був безмежним, а бажання бачити мене нещасною – невгамовним. За сім років подружнього життя я ніколи не була щаслива поруч з ним. І йому це подобається. 

Не знаю скільки минуло часу з того моменту, як він почав бити мене, та думаю точно не менше години. 

— Навіть не думай йти до лікаря, Хейзі. 

Хейзі. Його голос, коли він промовляє моє ім'я, нагадує шерех холодного металу. Від нього не було ні тепла, ні підтримки – лише крижаний холод, який пробирав до кісток. Шон відверто демонструє свою ненависть, коли промовляє моє ім'я. Хейзі. Моє улюблене скорочення, яке я не можу терпіти з його вуст. 

— Чекай, я повернуся. 

Його руки у моїй крові, так само, як і одяг. Боюся уявити, що зараз зі мною. Я майже не відчуваю своє тіло. Шон зникає за дверима ванної кімнати і це мій єдиний шанс на втечу. Зібравши усі сили докупи, я підвелася на ноги й побачила своє відображення у вікні. Вони було нечітке, та цього достатньо для мене. Кульгаючи на праву ногу я дійшла до коридору і дістала ключі з кишені піджака Шона. Потрібно було діяти швидко, поки він не вийшов з ванної кімнати, тож схопивши готівку, що була у його гаманці я вибігла з квартири. 

Мені пощастило і під будинком стояла машина таксі. Мені нікуди було їхати. В мене немає нікого, хто може захистити мене. 

— Куди? — питає чоловік таксист і уважно оглядає мене у дзеркало заднього виду.

— Не знаю, — відповідаю тремтячими голосом, — просто рушаймо.

— Як скажете. 

Не знаю куди мені їхати і що буде далі. Та я змогла втекти. Якби я цього не зробила, то Шон вбив би мене сьогодні.

Я навіть мобільний телефон не взяла, у мене лише двісті десять доларів готівкою. 

— Скільки буде коштувати поїхати до західної околиці міста? 

— Близько ста доларів, та для вас я можу зробити знижку.

Натякає на те, що я не в найкращому стані, ніби я сама цього не знаю.

— В мене є гроші, — відповідаю доволі грубо. — Їдемо туди.

— Як забажаєте. 

Решту нашого шляху, таксист постійно кидав на мене злі погляди через дзеркало і думав, що я не помічаю. Йому не сподобався мій тон голосу. Та це вже не мої проблеми. 

Єдине, що я пам'ятаю з того дня, коли Ейден врятував мене, так це дорогу з гравію. Таксист висадив мене і далі я вже йшла сама у пошуках тієї самої дороги з гравію. Я дуже сподіваюся, що знайду трейлер Ейдена і не заблукаю у цьому лісі. Холодний, нічний вітер лісу окутував моє тіло, що й так тремтіло від страху. З кожним кроком у гущу лісу я ставала дедалі менше впевненою у тому, що знайду трейлер Ейдена. Під ногами тріскалися гілки і я прискорила кроки. 

— Хто там? — замираю і повертаюся на звук. 

Це його голос. За деревами ледь видніється світло від ліхтарика. Я знайшла. Я справді знайшла його. Швидкими кроками виходжу до нього. Чоловік стояв закутаний у полотенце, я не надто вчасно. 

— Мені більше нікуди було йти, — чомусь мій голос звучить збентежено. — Пустиш? 

Нічого не кажучи Ейден зняв зі своїх плеч полотенце і огорнув їм мене. Від нього пахло милом з ароматом рози. 

— Ходімо, — бере мене за руку і веде за собою. 

Його долоні холодні, так само, як і в мене. Чому сьогодні так холодно? 

Опинившись у трейлері я відчула полегшення. Тут Шон мене не знайде. Тільки тут я у безпеці. Посеред лісу, у старому будинку на колесах, поруч з Ейденом. 

— Вибач, що я отак без запрошення. 

— В мене немає нормальної аптечки, вибач, якщо буде дуже боляче. — ігнорує моє вибачення.

— Не думаю, що я відчую. — дивлюся на чоловіка, що відмотує стерильний бинт. 

Мені все ж таки цікаво, чому він не став лікарем. Йому підійшла б ця професія. У минулий раз чоловік чітко дав зрозуміти, що це не моє діло, тож питати другий раз про це, я не збираюся. Не хочу злити його. Хоча не схоже, що Ейден вміє проявляти емоції. Мені подобається його спокій. Відчуття, що в нього все під контролем. 

— Які прогнози, лікарю? 

Вирішую хоч якось позбутися гнітючої тиші. 

— Я не лікар. 

— Чому ж ні? Ти вже вдруге лікуєш мене. 

— Як я вже казав, це через те, що я не хочу мати на руках ще один труп. 

Пригадую, що Ейден дійсно казав щось таке у той вечір. 

— Можна, я дещо запитаю у тебе, а ти чесно відповіси? 

— Ні. 

— Чому?

— Бо я знаю, що саме ти хочеш запитати. 

Ні його вираз обличчя, ні голос, не змінюються. Я вирішую, що краще нічого не казати. Ейден у тиші продовжує лікувати мої рани. У маленькій кімнаті, освітленій лише ліхтариком, Ейден обережно торкався мого обличчя. У відображенні вікна я могла бачити себе: обличчя було в синцях, губи розбиті, а руки були у моїй крові та подряпинах. Шон “чудово” постарався. Покидьок. 

— Буде боляче, — тихо промовив Ейден, піднімаючи ватний тампон, змочений антисептиком.

Я кивнула й заплющила очі. Мої плечі злегка здригнулися, коли Ейден торкнувся першим тампоном мого обличчя. Що ж, він мав рацію — це доволі боляче. Він працював швидко, але обережно, промиваючи кожну рану, видаляючи кров і бруд. 

— Я майже закінчив. — Повідомив чоловік. 

Я розплющила очі і подивилася на нього. Я дивилася на Ейдена з вдячністю і відчаєм. Я знала, що з Ейденом поруч, мені буде легше пережити це. Та також я знала, що мені доведеться повернутися до Шона і все повториться. Це замкнене коло, у яке я не хочу втягувати Ейдена. Він не повинен постраждати через мене.