4. Тягар

«Життя не вимагає, щоб ми були найкращими, лише щоб ми намагалися робити все, що в наших силах.»
 

Восьма зміна на ногах дається взнаки. Я ледве тримаюся, та з останніх сил продовжую обслуговувати гостей ресторану. Жодного нормального прийому їжі за день. Головне – не впасти прямо у залі, бо тоді мене точно звільнять. Я й так вдячний Генрі за цей шанс. Він єдиний, хто взяв мене на роботу з судимістю. Я не можу його підвести. Мені потрібні гроші. Квартира. А потім уже все інше.

Я вийшов із в’язниці зовсім нещодавно, а в мене вже є робота. Це можна назвати везінням.

Сідаю на стілець у кухні й дістаю круасан, що купив дорогою. Але не встигаю зробити укус, бо просто з повітря матеріалізується Генрі.

– Ось ти де! – тикає в мене пальцем. – Слухай, сьогодні в нас дуже важливі гості. Будь максимально уважним.

– А тут не кожен день важливі гості?

– Ці особливі, – поглядом натякає, що справа серйозна. – Наші спонсори.

– Генрі, я хоч раз косячив? – він мовчки дивиться на мене. Я закочую очі. – Не враховуючи той факт, що маю судимість.

– Тоді ні.

– От і все. Все буде нормально. Не нервуй.

– Дякую тобі, – Генрі плескає мене по спині. – Іди поїж нормально. Луї приготував обід.

Він уже прямує до виходу, коли я його окликаю:

– Дядьку...

– Що таке, Ейден?

Я вагаюся, але все ж питаю:

– Мама не телефонувала тобі?

Генрі важко зітхає.

– Ні. Я написав їй, що ти вийшов, що я дав тобі роботу… Але відповіді не було. Мені шкода.

Я мовчу.

– Все гаразд. Дякую.

Мама завжди була на моєму боці. До того дня, коли мене затримали. Відтоді вона навіть не дивилася в мій бік. Батько теж. За чотири роки – жодного візиту. Навіть брат не приходив.

Єдиний, хто залишився – дядько Генрі. Він не звинувачував мене, сказав, що це була випадковість. Дав роботу. Навіть пропонував поселити в одному з номерів готелю, але я відмовився. Не дарма ж купив той недо–будинок на колесах.

Ховаю круасан до кишені фартуха й прямую до Луї.

– Смачно пахне, – кажу підходячи до нього.

– Насипай. Тобі ще вісім годин бігати.

Луї добра людина. Він приїхав із Ірану. Втратив два пальці, але все одно жартує, що краще без пальців тут, ніж з пальцями там.

– Дякую.

Після обіду я повертаюся до роботи. Спонсори. Пихаті морди, які дивляться на мене, наче я не людина, а предмет інтер’єру.

Цікаво, що було б із цими мажорами без нас, офіціантів, прибиральників, двірників? Жили б у лайні по самі вуха. Але ж ні, вони вважають, що ми зобов’язані прислужувати їм.

Козли.

Я вичавлюю з себе професійну посмішку й відпрацьовую вісім годин зміни. Нарешті кінець.

– Я вже вільний? – підходжу до Генрі.

Він відкладає папери, поглядає на годинник.

– Вже сьома?

– Вже сьома. – підтверджую.

– Добре. Як переодягнешся, зайди до мене, я віддам гроші.

Я киваю. Нарешті зможу поспати. Відчуваю, що просплю не меньше доби.

Виходжу із зали, аж раптом бачу хтось кличе мене. 

Я б зробив вигляд, що не помітив, але за тим столиком сидить вона.

Хейзел.

Виглядає погано. Надто бліда. Надто напружена.

Я не повинен туди йти.

Але йду.

– Що для вас?

Вона повільно піднімає на мене погляд. Її щоки заливає рум’янець.

– Ти будеш ще щось?... Хейзі? – звертається до неї чоловік, стискаючи її руку.

Вона ледь чутно зойкає й відсмикує руку.

Він її лякає.

– Воду, – швидко відводить погляд.

– Ще щось?

Я хочу, щоб вона відповіла. Хочу почути її голос. Але говорить не вона.

– Ні, лише воду.

– Зараз принесу.

Розвертаюся і прямую до кухні. Там мене вже чекає Генрі.

– Я подумав, ти заблукав, – хитає головою. – Де був?

– Побачив знайому.

– Кого?

Я не впевнений, чи варто говорити, але все ж говорю:

– Дівчина за п’ятим столиком.

Генрі поглядає у вікно дверей і повертається до мене.

– Хейзел Круз?

– Так.

Він зітхає.

– Бідолашна дівчина… Не пощастило їй із сім’єю.

– Це ти про що?

– Ти не знаєш?

Я хитаю головою.

– Рідні батьки змусили її вийти за цього козла, Шона Круза. Їй було вісімнадцять чи дев’ятнадцять. Я тоді підробляв у ресторані твоєї мами і бачив їхнє весілля.

– Вона не хотіла?

– Ти ж сам усе бачиш, – Генрі хитає головою. – Хотів би я їй допомогти… Але що я міг?

– Ми що, у дев'ятнадцятому столітті? – я силуюся тримати емоції під контролем. – Чому батьки вирішують, з ким їй прожити життя?!

– Забобони багатіїв, – знизує плечима дядько. – Ти теж мав одружитися з Ельвірою.

– Що? Вона моя подруга дитинства…

– Не для твоєї мами. Я й сам не розумію, як ми з нею виросли настільки різними.

Я ошелешено дивлюся на нього. Мама планувала змусити мене одружитися? Це вже не має значення. Вона викреслила мене зі свого життя. Я більше не її син.

– До речі, звідки ти знаєш Хейзел? – переводжу погляд у вікно й помічаю, що дівчина встала з–за столу.

– Потім розкажу. – Я намагаюся обійти дядька, але він ставить руку мені на плече.

– Не нароби дурниць, Ейден.

– Я просто хочу поговорити.

Він відпускає мене, і я виходжу з кухні.

Хейзел зникає у вбиральні. Я зупиняюся в коридорі, нервово переминаючись з ноги на ногу. Що їй сказати? А якщо вона взагалі не захоче зі мною говорити?

Двері відчиняються.

– Привіт, – кажу першим.

– Привіт, – ледве помітна усмішка.

І ось тут я розумію, що не знаю, як продовжити розмову.

– Це твій чоловік? – запитую, хоч і так знаю відповідь.

– На жаль.

Її голос такий самий понурий, як і її вигляд.

– Це він зробив?

– Я не можу відповісти.

Киваю. Але й так усе зрозуміло.

– Хейзі… Можна тебе так називати?

– Так, можеш.

Я дивлюся на неї, не знаючи, що сказати далі. У вечір, коли я її врятував, я не помітив, що її волосся трохи в’ється. Воно їй пасує.