3. Огида від себе

«Він відверто демонстрував свою ненависть, роблячи її життя нестерпним кожним своїм словом і вчинком.»

Ще один жахливий ранок, сповнений ненависті Шона. Вчора ввечері він знову перебрав із випивкою, хотів мене вдарити, але не втримався на ногах і впав. Чоловік заснув просто на підлозі. А тепер прокинувся, лається й звинувачує мене у всіх смертних гріхах.

– Як ти могла дозволити мені спати на підлозі?! – гарчить, зав’язуючи червону краватку.

– Я намагалася тебе розбудити…

– Погано намагалася! – різко обриває мене.

– Я не змогла тебе підняти… Після операції мені не можна.

– Хейзі, досить нагадувати про свою чортову операцію! Ти хочеш викликати в мене жалість, чи що?! 

Від того, як він вимовляє моє ім’я, мене пересмикує. Колись я любила це скорочення, але тепер воно віддає отрутою.

– Ні, – ковтаю клубок у горлі. – Будеш снідати?

– Ні, я запізнююся на зустріч. – його тон звучить так, ніби це моя провина.

– Вибач…

Шон ховає телефон до кишені піджака, оглядає мене з голови до ніг.

– Купи собі нову сукню. – простягає банківську картку. – Ввечері важлива вечеря з партнерами, вони хочуть бачити мене з дружиною.

– Якого кольору?

– Чорна. І дешева. Не витрачай забагато.

Колись, на самому початку нашого шлюбу, я прийшла на ділову вечерю в зеленій сукні. Шон тоді проклинав мене весь вечір. Відтоді я завжди уточнюю, що маю одягнути і якого кольору. Так краще для мене. Для моєї безпеки. 

– Тебе забере водій. Зустрінемося біля ресторану, – він нахиляється й цілує мене в щоку. – Сподіваюся, ввечері ти будеш веселіша, а не така, як зараз.

– Буду.

– Молодець, Хейзел. 

Нарешті двері за ним зачиняються, і я можу зітхнути з полегшенням. Але його запах усе ще висить у повітрі, не даючи розслабитися.

– Я справді готова вбити цього сучого сина… – тихо бурмоче жінка, озираючись на мене. 

На кухні вже господарює Емілія, наша хатня робітниця.

– Привіт, – підходжу ближче. – Давно прийшла?

– Дай подивитися.

– На що? – не зовсім розумію її.

– На твій шрам.

– Він заклеєний.

Жінка ставить на стіл тарілку і важко зітхає. 

– Скільки ще ти будеш це терпіти?

– Це не твоє діло, – відповідаю різкіше, ніж слід було б.

Емілія – єдина людина, яка справді про мене турбується.

– Ну, звісно, не моє, – запускає посудомийну машину. – Просто я бачила, як цей гівнюк мив ніж.

Я завмираю.

– Що?

– Кажу ж тобі: він повний ідіот.

– Він приніс ніж у квартиру?! 

– Ага.

З мене виривається нервовий смішок. 

– Він не ідіот, а впливовий і сильний дурень, Еміліє.

– І ти чекатимеш, поки він тебе вб’є? Чому не підеш від нього?

– Шон не дасть мені розлучення, – стискаю пальці на холодній поверхні столу. – Я належу йому. До кінця своїх днів.

– Що за маячня?! Хейзел, ти молода, у тебе все життя попереду!

– Ти думаєш, я нікчема? – у грудях стискається, а на очах виступають сльози.

– Ні…

– Не відповідай. – я закидаю голову назад, намагаючись не розплакатися. – Я й сама знаю, хто я і чого варта.

– То значить погано знаєш!

– Досить! – відводжу погляд. – Йди працюй, Еміліє, і не лізь у моє життя.

Вона лише киває й мовчки виходить. 

Паршиве відчуття. Вона хотіла допомогти, а я відштовхнула її.

Мігрень накочується хвилею. Голова розколюється. Я ледве дістаю аптечку з верхньої полиці, ковтаю відразу дві таблетки й запиваю їх водою. Гіркий присмак ще довго не зникає з рота.

Коли біль трохи стихає, я роблю собі каву й прямую до спальні. Хочу ще трохи відпочити, а потім поїду до торговельного центру обирати чергову сукню, що після вечері буде висіти у моїй шафі, поруч з десятком інших. 

Минуло два тижні з того дня, коли я потрапила до лікарні, і три дні, як повернулася додому. Хоча, яке це «додому»? Це точно схоже на золоту клітку для мене. 

Я досі не змогла викинути ту криваву кофту, в якій була в той день. День, коли Шон намагався мене вбити.

У цій же кофті я познайомилася з Ейденом. Але з кожним днем все більше сумніваюся: він був реальним чи лише вигадкою моєї свідомості? На нашій останній сесії психолог сказала, що я могла створити його у своїй уяві, намалювати рятівника, якого так відчайдушно потребувала. Та як таке можливо? Я б точно не змогла зашити сама собі рану. Ейден існує. 

Я ховаю закривавлену кофту в коробку, засовую її глибше у шафу, подалі від очей Шона. 

За годину водій відвозить мене до торгового центру, і я, ледве волочачи ноги, заходжу до першого–ліпшого магазину. Вибирати сукню мені не хочеться, але якщо цього не зроблю, отримаю ще одну порцію ненависті від Шона. Щодня, хоча б раз, у мене з’являється думка, що, можливо, краще було б померти у той день. Але потім я згадую очі Ейдена, його голос, його спокій. І мені хочеться вірити, що він урятував мене не дарма. Я б усе віддала, аби побачити його знову. Хоча б на секунду.

– Як тобі ця? Здається, непогано. – з сусідньої примірочної долинають голоси дівчат.

– Ні, цей колір тобі не підходить.

– Тоді який?

– Ось цей.

– Ти серйозно? Чорний? – сміється одна з них. – В мене і так весь гардероб чорний!

– Ну й що? Чорний – це база.

– Беру червоний, і крапка.

– І нащо я тоді тут?

Я слухаю їх і ловлю себе на тому, що заздрю. Вони тут разом, вони радяться, сперечаються, жартують. А я? Я знову одна.

Мені більше ні з ким ходити магазинами. Ні з ким дивитися фільми. Ні з ким ділитися своїми страхами. Після шлюбу я розірвала всі зв’язки з подругами. Брітні – моя найкраща подруга – благала мене не виходити за Шона, але я нічого не могла змінити. Це був вигідний союз для моїх батьків, і як їхня донька я повинна була підкоритися.

Брітні намагалася витягти мене з цього шлюбу, навіть подала заяву в поліцію. За це Шон змусив мене поклястися, що я більше ніколи з нею не заговорю. Взамін він не чіпатиме її. Я зробила свій вибір. Я врятувала подругу. А себе – ні.