3

~Життя не вимагає, щоб ми були найкращими, лише щоб ми намагалися робити все, що в наших силах.~

Восьма зміна на ногах дає про себе знати, оскільки я ледве тримаюся на ногах і з останніх сил обслуговую гостей ресторану. Навіть не їв нічого нормально. Хоч би не впасти у залі, тоді мене точно звільнять. Я й так дуже вдячний Генрі, що він взяв мене на роботу з судимістю, я не можу його підвести. Мені потрібно заробити гроші і зняти квартиру, а потім вже все інше. Я вийшов з в'язниці не так давно, а в мене вже є робота. Можна сказати, що мені пощастило. 

Сідаю на стілець у кухні й хочу з'їсти круасан, що купив по дорозі на роботу, але мені не дає цього зробити Генрі.

— Ось ти де, — вказує на мене пальцем. — Так, сьогодні в нас дуже важливі гості, тож будь максимально уважним.

— А хіба тут не кожен день важливі гості? 

— Ці дуже важливі, — дивиться на мене. — Вони наші спонсори. 

— Генрі, я хоч раз косячив? — мовчки дивиться на мене. — Не враховуючи той факт, що я маю судимість. — додаю. 

— Тоді, ні. Жодного разу. 

— Все буду нормально, не нервуй. 

— Дякую тобі, — плескає мене по спині. — Поїж нормально, там Луї приготував обід для вас. 

— Гаразд, дякую. 

Генрі вже прямував до виходу як я покликав його.

— Дядя..

— Що таке, Ейден? 

— А моя мама не телефонувала тобі? 

— Ні. Я написав її, що ти вже вийшов, що я дав тобі роботу… але відповіді не було. Мені шкода. 

— Все гаразд. Дякую. 

Мама завжди була на моїй стороні, та після того як мене затримали, вона навіть не дивилася у мою сторону. Вона і батько відреклися від мене. За чотири роки вони навіть не провідали мене у в'язниці. Навіть брат не приходив. Єдиний, хто в мене залишився з сім'ї — дядько Генрі. Він зустрів мене і сказав, що не звинувачує, що це була випадковість. Дав роботу, хотів навіть поселити в одному з номерів готелю, та я відмовився. Недаремно ж я купив той недо-дім на колесах. 

Сховавши круасан до кишені фартуху я пішов до Луї, нашого кухаря. Поїсти мені справді не завадить. Усі ці дні я лише перекуси робив, коли мав вільну хвилинку. Ґ

— Смачно пахне, — кажу, як тільки підходжу до нього. 

— Насипай, тобі ще вісім годин тут бігати. 

Луї добра людина, він приїхав сюди с Ірану. Втратив два пальці на руці, але продовжує бути оптимістом. Каже, що краще без пальців тут, аніж з пальцями в Ірані. 

— Дякую.

Після обіду я обслуговував важливих клієнтів, як і наказав Генрі. Чому люди стають такими пихатими коли мають купу грошей? Ці люди дивляться на мене, як на кусок лайна, лише через те, що я обслуговую їх. Якби не звичайні люди, як двірники, офіціанти, прибиральники, то всі жили б у лайні по самі вуха. Ніхто не цінує того, що для них роблять такі як ми. Вони вважають, що ми зобов'язані це робити. Козли. 

— Моя зміна завершена? — підходжу до Генрі. 

— Вже сьома? 

Дядько відкладає свої папірці і дивиться на годинник. 

— Так, вже сьома, — бурмоче собі під ніс. — Як зміниш одяг, то зайди до мене, я віддам тобі гроші за роботу.

— Гаразд. 

Нарешті я зможу поспати. Відчуваю, що просплю більше двадцяти чотирьох годин поспіль. Проходячи повз залу, де досі були “важливі” люди, мене покликали за один столик. Я б з радістю зробив вигляд, що не помітив, але за столом сиділа дівчина. Хейзел. Вона виглядає не дуже добре. Я не повинен йти до неї, та вже йду. Впевненим кроками прямую до столика. Попрацюю понаднормово. 

— Що для вас? — Хейзел підводить погляд на мене. 

— Що ти будеш пити, Хейзі? — дівчина продовжує дивитися на мене, на її щоках з'являється рум'янець. — Хейзі?

Здається, це її чоловік. Він доволі сильно стискає руку Хейзел, та зойкає і прибирає свою руку від нього. Вона боїться його. 

— Воду, — відразу відводить погляд. 

— Ще щось? 

Сподіваюся почути її голос, та відповідає цей чоловік: 

— Ні, лише воду. 

— Зараз принесу. 

Повільними кроками повертаюся до кухні, де мене вже чекає Генрі. 

— Я подумав ти заблукав, а ти у залі був?

— Так, побачив знайому. 

— Кого? — дивиться у кругле вікно на дверях. — Скажи, мені цікаво.

Сподіваюся я не сильно зашкоджу Хейзел, якщо скажу дядьку, що ми знайомі. 

— Дівчина за п'ятим столиком. 

— Хейзел Круз? — повертається до мене.

— Так. 

— Бідолашна жінка… не пощастило їй з сім'єю.

— Це ти про що?

— Ти не знаєш? — хитаю головою у різні боки. — Хейзел довелося вийти заміж за цього козла Шона Круза. Їй було лише вісімнадцяти чи дев'ятнадцять років… я тоді підробляв у ресторані твоєї мами і бачив їх весілля. Хотів би я чимось допомогти Хейзел, та що я міг? Батьки Хейзел все вирішили за неї. 

— Ми що, у дев'ятнадцятому столітті? — намагаюся тримати емоції під контролем. — Якого дива батьки вирішили з ким їй прожити життя? 

— Забобони багатіїв. — знизує плечима. — Ти також мав одружитися на Ельвірі. 

— Що? Вона моя подруга дитинства.. 

— Не для твоєї мами. Я справді не розумію як ми виросли настільки різні з нею. 

Мене шокувала новина про те, що мама хотіла насильно укласти мій шлюб з Ельвірою. Зараз це вже немає ніякого значення. Мама викреслила моє ім'я з сімейного реєстру. Я більше не її син. 

— А ти до речі звідки знаєш Хейзел? — дивлюся у вікно й бачу, що дівчина встала з-за столу. 

— Я потім тобі розкажу, — хочу обійти дядька, та він зупиняє мене.

— Не нароби дурниць, Ейден. 

— Я просто хочу поговорити з нею. — відпускає і я нарешті виходжу з кухні. 

Хейзел зайшла до вбиральні, тож я став чекати її у коридорі. Сподіваюсь Шон не прийде сюди, не хочу щоб він не так зрозумів нас. Це додасть проблем Хейзі. Впевнений, що тоді хотів вбити Хейзел саме він. Я думав у мене важка доля, але ні. Хейзел страждає більше за мене. Чекаючи дівчину я переминався з однієї ноги на іншу. Що мені сказати? А раптом вона навіть не захоче говорити зі мною? Двері відчинилися і вийшла Хейзел.